Зусиллями В. Леніна на IX з'їзді РКП(б) було заблоковано резолюцію В. Мілютіна про одержавлення кооперації, підтриману більшістю промовців. Ленін доводив, що «зараз говорити про націоналізацію кооперації не бачиться можливим», посилаючись на те, що для цього ще не визріли умови.

Того, що суспільна форма власності є вирішальною для становлення соціалізму, не заперечували економісти жодного з напрямів. Їхні погляди різнилися лише щодо питання доцільності й можливості формування соціалістичної власності, перемоги соціалізму взагалі.

До першої річниці Жовтневої революції було видано збірку статей, присвячених економічній історії молодої республіки. Л. Мартов, наприклад, писав у цій збірці, що, на його думку, соціалізм в Росії взагалі збудувати неможливо через економічну відсталість держави. Ні селянство, ні напівпролетарське населення післявоєн-них міст, ні інтелігенція не проявили за рік потягу до соціалізму, вони повністю пройняті духом капіталістичної наживи. Він указував, що намагання більшовиків опиратися на самодіяльність мас наштовхується на анархію: на селі запанував «ледар» — бідняк, який утискає господаря — трудового селянина, а у місті пролетарі вимагають лише задоволення своїх споживчих інстинктів і ухиляються від розвитку продуктивних сил. Більшовики ж погоджуються з цими настроями, запроваджуючи «споживчий комунізм».

«Економічна політика більшовиків, — пише у статті «Народне господарство і «соціалізм» Д. Далін, — це суцільний утопізм та доктринерство». «Більшовицький соціалізм» став перемогою принципу «поділу» і у сфері розподілу, і у сфері виробництва. Держава показала повну неспроможність керувати виробництвом: «де є виробництво, там нема «соціалізму», де є «соціалізм», там нема виробництва», — закінчує Далін.

Пізніше (в еміграції) він видав книжку, де доводив, що в галузі побудови соціалістичної економіки у радянській Росії спостерігається «сама тільки суцільна грандіозна невдача». Корінь цієї невдачі — у ставленні більшовиків до селянства. Отримавши землю з рук Радянської влади, селяни негайно відмовилися від участі в революційній боротьбі і стали завзятими захисниками приватної власності, об'єдналися з буржуазією. Радянська влада змушена була почати справжню війну з селянством, що неминуче мало призвести до руйнування у господарстві.

М. Устрялов, Д. Далін, Р. Абрамович указували на те, що суспільна власність — це неприродна форма, що її можна встановити лише насильницьким шляхом, вона неодмінно призведе до руйнування господарства, оскільки підірве всі стимули до праці, до розвитку. Своє твердження вони обгрунтували, виходячи з неокласичних позицій.

Більшість економістів доводила, що приватна власність створює потужніші стимули для розвитку виробництва, тому повернення до капіталізму є неминучим.

Г. Гурвич у статті «Соціалізм і власність», опублікованій 1928 p. в одному з емігрантських журналів, виступаючи проти будь-яких

форм одержавлення власності, указував, що суспільна власність може належати лише державі і «ні найменшою мірою не належить окремим частинам держави або окремим громадянам», тому процес усуспільнення є ні що інше, як створення засад монополізації. Він указував, що монополії — це руйнівна сила, яка спотворює всі природно-економічні зв'язки в суспільстві.

Навіть ті економісти, які поділяли марксистські погляди щодо необхідності впровадження суспільної форми власності, котра, на їхню думку, уможливлюватиме планове керування господарством, а отже, запобігатиме недолікам капіталістичного ладу (кризам, експлуатації, зубожінню тощо), поділялись на дві групи.

Одні, слідом за Леніним, уважали, що перехід до соціалістичної форми власності має відбуватися поступово; конфіскація, націоналізація — це тільки перші кроки до утвердження соціалістичної власності. Значно складнішим процесом є дійсне усуспільнення виробництва, яке відбувається через його природну централізацію та концентрацію.

Інші (цих поглядів дотримувались «ліві комуністи» — Бухарін, Бубнов, Осинський, Иоффе, Смирнов, Троцький, Преображенський) вимагали, щоб цей перехід здійснювався як швидкий , миттєвий акт (без перехідних форм) за принципом конфіскації власності.

Логічним продовженням теми перехідного періоду були дискусії, що розгорнулися довкола проблеми запровадження нової економічної політики (непу).

Унаслідок політики «воєнного комунізму» суперечності багатоукладної економіки надто загострилися і перейшли в політичну сферу, що стало проявлятися передовсім у масових селянських бунтах і повстаннях.

За таких обставин почався перехід до нової економічної політики, що виходила з реальностей багатоукладної економіки. Складовими непу стали: переведення державних підприємств на умови економічної самостійності; запровадження товарно-грошових відносин; використання державного капіталізму, кооперації; встановлення податкового принципу взаємодії підприємств усіх секторів економіки з державою; налагодження міжнародних економічних зв'язків.

Фактична зміна орієнтирів відбулася не миттєво і супроводжува-лась запеклою боротьбою проти спроб реставрації «воєнно-комуністичної» моделі, оскільки впровадження непу як учені-економісти, так і політики часто зв'язували із поверненням до капіталізму.

Особливо голосно ідея можливої реставрації капіталізму через неп лунала в немарксистській економічній літературі, зокрема у працях групи вчених, що гуртувалися навколо відомого емігрантсь-кого журналу «Смена вех» і лідером якої був відомий юрист

М. В. Устрялов. Свої економічні погляди він виклав у програмній статті з характерною назвою «Patriotica», де писав, що неп — це не «тактика», а «еволюція більшовизму».

Він розумів таку еволюцію як повернення Росії до капіталізму. Ототожнюючи політику «воєнного комунізму» з комуністичним ладом, Устрялов пише, що комунізм — це химера, яка задушила продуктивні сили держави, а неп — розкріпачення цих сил, засіб для більшовиків залишитися при владі. Радянська влада ніби-то не відмовляється від гасел соціалістичної революції, насправді ж вживає буржуазних заходів, необхідних для економічного відродження держави.

Д. Далін присвятив свою статтю аналізу «комуністичної економіки». Так він називає економіку Радянської