Символізм та модерн, що склалися на зламі XIX—XX ст., внесли істотні зміни у розуміння проблем художньої твор-чості. У розвиток світового авангарду помітний внесок зробили О. Богомазов, М. Бойчук, К. Малевич.

Оригінальним творчим мисленням відзначається Олек-са Новаківський. Меценатом О. Новаківського і його школи був митрополит Андрій Шептицький. О. Новаків-ський — найбільш послідовний представник сецесії в українському образотворчому мистецтві того часу. Його твори — "Музика квітів", "Ноктюрн", "Коляда", "Каш-тани і бузок" та ін.

На жаль, у цю добу монументальний український жи-вопис представлений слабо, хоча його здобутки значні, скажімо, розписи інтер'єру палацу митрополита у Чернів-цях (Й. Бокшай), реставрація фрескового живопису у Ки-рилівській церкві (М. Врубель), розписи у русько-візантій-ському стилі Володимирського собору в Києві (де поруч з російськими, польськими працювали й українські майст-ри, а серед них — М. Пимоненко) і, нарешті, розписи Бу-динку земства у Полтаві (композиції С. Васильківського "Чумацький Ромоданівський шлях").

Щодо монументальної скульптури, то окрасою Украї-ни є пам'ятники Володимиру Святому (1853 р., скульпто-ри П. Клодт і В. Демут-Малиновський, архітектор К. Тон); Богданові Хмельницькому (1888 р., скульптор М. Мике-шин) у Києві; І. Котляревському (1902 р., скульптор Л. По-зен) у Полтаві. В галузі станкової скульптури працювали Л. Позен (кращі його твори на історичну тему — "Скіф" та "Запорожець у розвідці"); П. Забіла (барельєфні порт-рети родини Кочубеїв, бюст Т. Шевченка, бронзова статуя О. Герцена на його могилі в Ніцці); В. Беклемішев (погруд-дя Т. Шевченка).

Слід також назвати численні скульптурні оздоби відо-мих пам'яток архітектури — зображення на античну тему і ліплення в Одеському оперному театрі (під керівництвом Ф. Етеля); декоративно-монументальні скульптури Т. Ри-гера на будинку Галицького сейму; Л. Марконі — на будин-ку Політехнічного інституту у Львові; численні скульпту-ри українця П. Війтовича у Львові на фасаді залізничного вокзалу, скульптурні композиції училища художнього про-мислу, постать Слави на оперному театрі.

В архітектурі XIX ст. переважав в основному стиль кла-сицизму. Національна своєрідність українського класициз-му виявилась у збереженні кольорової гами споруд, типо-вої для бароко (блакитний з білим і золотим). У стилі кла-сицизму зводяться житлові будинки, адміністративні установи, освітні заклади. На 30-ті—40-ві роки XIX ст. при-падає будівництво університету в Києві (арх. В. Беретті), театрів у Києві, Одесі, Полтаві.

У середині XIX ст. архітектуру Львова доповнюють гро-мадські споруди стилю класицизму, зокрема Український драматичний театр ім. М. Заньковецької (арх. Л. Пихаль, І. Зальцман), Політехнічний інститут (арх. Ю. Захаревич), Наукова бібліотека по вул. В. Стефаника, так званий Ос-солінеум (арх. П. Побіле та Ю. Бем).

В архітектурі другої половини XIX ст. втрачається сти-льова єдність. Це зумовлено швидкими темпами зростан-ня міст, великими масштабами їхньої забудови.

Однак і в архітектурі цього періоду є цінні здобутки, ви-конані в стилі неокласицизму та "віденського бароко". В цьому стилі споруджено будинок Галицького сейму у Львові (арх. І. Гохбергер). У цьому будинку тепер розміщений уні-верситет ім. І. Франка. До зразків цього стилю належать такі споруди Львова: Музей етнографії та художніх про-мислів (арх. Ю. Захаревич), будинок залізничного вокзалу (арх. В. Садлівський).

При забудові Києва домінує стиль "французького від-родження". У такому стилі споруджено Український дра-матичний театр ім. І. Франка (арх. Г. Шлейфер, Є. Брат-ман), національний оперний театр (арх. В. Шретер).

Наприкінці XIX — початку XX ст. в українській архі-тектурі відбувається становлення нового напряму, що дістав назву стилю модерн.

У стилі модерн збудовані перший в Україні критий ри-нок (Бесарабський) у Києві (арх. Г. Гай), міська залізнич-на станція (арх. О. Вербицький), власний будинок знаме-нитого київського архітектора В. Городецького.

Отже, у XIX — на початку XX ст. українська культура продовжувала свій прогресивний розвиток, хоча це відбу-валося в умовах систематичних утисків і заборон. Тому українська культура не могла нормально розвиватися за властивими їй еволюційними законами.

Діячам культури доводилося долати не лише внутрішні суперечності та перешкоди, притаманні будь-якій культурі, але й великий політичний тиск з боку державних російсь-кої, німецької, польської культур. Історія культури цього періоду ще раз доводить, що за відсутності держави без політичної, матеріальної, правової підтримки культура нації починає занепадати або продовжує свій розвиток через надзусилля.

Використана література

1. Огієнко І. Слов’янське письмо перед Костянтином // Збірник Історико-філологічного відділу.— К., 1928. — № 76.
2. Книжник. — 1991. — № 3-6; 1992. — № 1-2.
3. Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам’ятників письменської староукраїнщини ХІ—ХVІІІ вв. — 1924. — С. 36.
4. Кримський А. Твори.: У 5 т. — К., 1973. — Т. 3. — C. 252-282
5. Кримський А. Твори.: У 5 т. — Т. З. — С. 267.
6. Плющ П. Історія української літературної мови.— К., 1971.-C. 148.
7. Плющ П. Історія української літературної мови. — С. 149.
8. Мовчан П. Мова — явище космічне // Літ. Україна. — 1989. — № 43-48.