Після вдалих виставок в житті Юліана Дороша особливе місце посів кіномотограф. Він зняв фільм про похорон командуючого УГА генерала Мирона Тарнавського, за що його ім'я занесено до "Історії українського кіно", виданої у США. В селі Раковець на Городенківщині німає рекламний фільм "До добра і краси", замовником якого були товариства "Центросоюз" і "Маслосоюз". У фільмі показує цікавий і змістовний сюжет про багатського хлопця, пограбованого і побитого батярами, який згодом з допомогою дівчини стає справжнім господарем. Дія відбувається над Дністром, на тлі покутських традицій, ігрищ та забав, що дуже характерно для тих часів, коли комерція і культура були одним цілим .

Перед другою світовою війною у княжому Галичі (Крилосі) Ярослав Пастернак проводив розкопки. На його запрошення Ю. Дорош знімав археологічні дослідження. На плівку потрапив унікальний, документальний сюжет із незрячим лірником, який, обмацавши відкопаний саркофаг Ярослава Осмомисла, вийняв ліру і почав музичну імпровізацію, під звуки якої розгортався історичний сюжет [7, с.176]. Так мав починатися фільм, який знімали в метрополичому гроті, але цьому перешкодила війна. Проте тих кільканадцять метрів плівки Ю.Дорош зберіг і на початку 80-х років передав до музею: “те, що належить нації, те повинна нація і зберігати “ [8, с.5] - таким було його життєве кредо, пригадує мистецтвознавець Андрій Дорош .

У 1939 році Ю, Дорош разом з О. Довженком і Софронівим-Левицьким подорожував Карпатами: Косів, Кути, Криворівня. В Жаб'є знімали гуцульське весілля з подружньою парою, кіньми, пістолями і стрільбою. Ю. Дорош дивувався з відмінної організації праці серед гірського населення. Тоді ж одружився зі Стефанією Хоркавою, з якою прожив все подальше життя.

Роки війни не стали продуктивними, він заледве зробив декілька сімейних фото. Проте з 1946 року починається новий період творчості майстра, який відзначився рядом творчих здобутків. Він влаштовується фотографом до Львівського історичного музею, працює на кафедрі історії техніки Львівського політехнічного інституту, одним із перших у Львові опановує техніку кольорової фотографії. В 1956 р. за пропозицією І.Крип'якевича при відділі археології Інституту суспільних наук АН УРСР Ю. Дорош організовує фотолабораторію, в якій друкують ілюстрації до путівників, альбомів, книжок ("Історичні проходи по Львову"), реалізовуючи наукові програми академіка. За підтримкою колег з Музею етнографії художнього промислу (МЕХП) відкриває першу персональну виставку етнографічного фото. Його залучають до роботи над серією художніх альбомів, що виходили до Декади українського мистецтва в Москві мистецтвознавці А. Будзан, К.Матейко, С. Сидорович ( "Тканини і вишивки" та "Вбрання"), І. Гургула ("Народне мистецтво західних областей України") та інші.

У 1972 р. в Івано-Франківському краєзнавчому музеї відбулася третя персональна виставка творів, (значна частина яких були подаровані) повторена через рік у Велеснівському меморіальному музеї В. Гнатюка на Тернопільщині. До останніх виїздів Ю. Дорош співпрацював з науковим персоналом Львівського музею українського мистецтва (ЛМУМ), зокрема з О. В. Яремою, з яким займався фотофіксацією церков та народної меморіальної кам'яної скульптури.

На його фотографіях спостерігаємо багато спільного в побудові жител, в одязі, звичаях гуцулів, бойків, покутян і водночас кожна етнографічна група, навіть окреме село мають свої специфічні художні і конструктивні особливості. Так, наприклад, житла і церкви гуцулів, бойків побудовані з дерева, тоді як покутські помешкання - це здебільшого мащені хати з клецків, вальків, сирівки, основу яких складає дерев'яний (дубовий) каркас. На Прикарпатті, зокрема Покутті, споруджували церкви з дерева, які за конструкцією були схожі на гуцульські. Такі пам'ятки були зафіксовані Ю.Дорошем в Коломиї, Воронові, Нижневі, Уніжі та інших місцях, окремі з яких зазнали руйнування і сьогодні збереглися тільки на фотографіях.

Як бачимо з фотографій Ю. Дороша, для жителів Покуття обох статей характерний тип вбрання - крій сардаків і переміток для нареченої виготовлених з м'яких конопляних, вовняних тканин домашнього виробництва. В околицях Обертина і Чортівця, жінки та чоловіки носили просто скроєні, чорні сардаки без капішонів, які з боків знизу мали клини. Яскраво мальовниче вбрання гуцулів відрізняється від одягу мешканців покутських низин кроєм штанів, переміток і запасок у жінок, простотою (чорних) сардаків. Зимовим одягом служив білий довгий (нижче колін) кожух, виправлений з баранячої шкіри з вузьким чорним ковніром, на швах вишитий зеленими або червоними нитками. Подібні кожухи і сьогодні носять літні люди в селах покутської зони Придністров’я. Чоловіки взимку носили білі сукняні штани (холошні), а влітку гачі (портянки) власного виробництва. Штани стягували в поясі очкуром і заправляли у чоботи, пошиті на дубельтовій підошві із халявами під коліном. Поверх штанів чоловіки, парубки носили довгу, до колін, білу полотняну сорочку (кошулю) стягнуту ремінним пасом (чересом). Сорочки мали вузький ковнір, мережаний (вишитий) різними візерунками, або гаптований біля пазухи кольоровими шовковими нитками у парубків. Влітку голову прикривав солом'яний капелюх з широкими полями, взимку одягав клепаню - високу шапку з молодого барана. Капелюхи переважно одягали у святкові дні,