Незамінною частиною чоловічого вбрання на Покутті є чотирикутна вовняна торбина (дзьобенка) повішена через праве плече. Жінки (молодиці і дівчата) на свята носили сорочку, верхня частина якої (до пояса) з тонкого полотна, а від пояса до п'ят з грубшого (нижня частина називається підтичкою). На місці ковніра, на збираному верху начіпано різнокольорових пацьорків, особливо у дівчат. Рукави святкових сорочок вишиті на плеча різнокольоровими нитками, різноманітними візерунками, ширина яких близько 10 см. їх характер залежить від основної ідеї, втіленої автором. Інколи рукави бувають вишиті цілком одним (темно-червоним) кольором або кількома: червоним, жовтим, зеленим (с. Гарасимів, Чортовець, Підвербці). У будні дні до сорочки замість спідниці, одягали фартух з фарбованої вовни з чорною серединою, тканий на домашньому верстаті. Його називають ще опинкою, фотою і заперізують поясом, тканою "черчєтою" крайкою. Маленький фартушок, часом зібраний у складки, що спадає аж до стоп поверх фоти називається запаска. На великі свята заможні жінки одягали спідницю чи рантухи з голубого купленого сукна. До них, як і до опинки, прив'язували вузькі запаски, кольорові хустки, що звисали до колін.

Заміжні жінки мали обрізане волосся, яке ховали під обруч чи валик, сплетені з вовни (кечку) з чепцем. Від чепця звисали червоні бавниці. Усе це прикривала зав'язана перемітка (довга хустка з білого лляного полотна). Два кінці перемотки різної довжини, гаптовані чи оздоблені вишивкою, звисали до половини плечей. Вбрання дівчат відрізняється від одягу заміжніх жінок тим, що волосся заплетене у коси з вплетеними кольоровими шнурками, що спадають на плечі. Їх підтримує сплетена з дрібненьких пацьорок тасьма, або червона стрічка (політичка) чи вовняна гарасівка. Голову (особливо чоло) прикриває ґердан, а коси затикані квітами. Шию прикривають кільканадцять рядів пацьорок, у заможних жінок дукати (цеки) тощо. Аналізуючи фотографії Ю. Дороша зауважуємо, що в першій половині ХХ ст. на Покутті вишиті тканини, вироби з шкіри відзначаються вишуканим колоритом, структурною побудовою композиції форм і прадавніми орнаментальними мотивами. В кадри потрапили унікальні покутські типи людей, одягнені в місцеві строї в селах Топорівці, Острівець, Ясенів Пільний, Незвисько, Лука, Гарасимів та ін. (Іл. 1, 2) В селі Семенівка в 50-60-х роках ХХ ст. були зняті світлини, на яких зафіксовано мочення конопель в мочилі, тіпання конопель на терлиці, процес прядіння, повісмо, виготовлення силянки (ґердану), в гостях у кушніра Івана Бойцана, дівчину в опинці, коровай, благословення молодої, молоду в рантусі, молодого з боярами. Більшість цих робіт показані пізніше на персональних виставках, надруковані в монографічних виданнях.

Особливе місце в творчості Юліана Дороша займають весільні звичаї та обряди, важливим елементом яких є калачі, деревце, запросини, віншування, шлюб, пропій, тощо. Здавна українське весілля було одним з найбажаніших, хвилюючих родинних свят, з яким пов'язували не тільки шлюб молодих, але і поєднання двох родів. Це була подія масштабна, надзвичайно відповідальна, в якій брало участь чимало людей (за висловом відомого фольклориста Ф. Колесси, воно розігрувало драму власного життя) у ролі старост, сватів, коровайниць, свах, світилок, дружок, боярів, музик, куховарок, запрошених родичів, сусідів і просто "запорожців" [9, с.5]. В гуцульських селах Красноїллі, Криворівні, Космачі, Яворові, Річці, Вербівці та містах Косові, Верховині Ю. Дорош фотографував весільні обряди, народних умільців за роботою, архітектуру тощо.

На фотографіях, знятих на весіллі в селі Раковець 1932 р., зафіксовані молоді пари в народних строях, що танцюють один із найповажніших і найгоноровіших танців на Покутті – коломийку. Однаково завзято, з характером його танцювали парубки і поважні ґазди розкриваючи образний світ рухів, ритмів і строїв. В ній народ проявляє характер, розкриває душу, демонструє високу виконавську культуру.

В другій половині XIX ст. коломийка складалася з трьох частин, а саме: "коломийки", "передка" і заключної частини "згори" [1, с.3] Окремі її елементи були помітні на весіллях ще в 70-х роках ХХ ст. Посеред подвір'я чи стодоли, на лаві, сиділи музики: скрипаль, цимбаліст і під акомпанемент наспівували короткі коломийкові куплети.

Ой ішов я з Коломиї Вигоріла Коломия,

Курка ня зустріла, Лишили сі ільми, -

Якби була не палиця, Любко моя, солоденька,

Була б мене з’їла То ж за тобов жєль ми.

Навколо них, в колі, переважно вправо рухаються і заводять танець парубки. На оклик ( Параско ходи, Гафіє ходи) дівчата, що стояли під стіною хати чи біля плоту, одна за одною ставали в пари з парубками і рухалися разом в колі кілька разів. Далі парубок обіймав дівчину, а вона клала свої руки йому на плечі, рухаючись жвавіше. Пари крутилися на місці або поступалися в перед, притупували, дотримуючись такту (ліва, права, ліва, або права, ліва, права). Далі музики перестають грати, а дівчата відходять у сторони на кілька хвилин. На даній фотографії (Іл.4) Ю.Дороша виразно показано два положення в парах. Пара зліва виконує повільну частину ,,Коломийки”. Пара справа виконує швидку частину. Видно, що ці дві пари відрізняються одна від одної. В повільній частині танцівняки повернуті один до одного і виконують приставний крок. В швидкій частині положення пар відрізняється. Танцюючі стоять одне до одного півбоком, де хлопець підтримує правою рукою дівчину під лопатку, а лівою за