Італійський романтизм

На тлі західноєвропейських літератур першої половини XIX ст. італій-ський романтизм був своєрідним явищем, бо значною мірою розви-вався іншими шляхами і в інших формах, ніж в "заальпійській Європі". Водночас певними своїми аспектами й формами він типологічне ближчий до романтизму у Східній та Південно-Східній Європі. Ця своєрід-ність італійської романтичної літератури зумовлювалася особливостями суспільно-політичного стану й розвитку країни, її тісним зв'язком з Рісор-джіменто — великим рухом за відродження Італії та її звільнення від чужо-земного панування. Цей рух зародився наприкінці XVIII ст. і тривав більше сімдесяти років — до повного звільнення Італії від австрійського панування та її об'єднання в єдину державу, що відбулося в 1870 р. Він втягував у свою орбіту італійську романтичну літературу, ним великою мірою визначався її зміст і пафос, а також і її художня специфіка.

Початком італійського романтизму вважається 1816 р., коли з'явилися перші статті, в яких ставилося питання про романтизм та необхідність його впровадження в італійську літературу. Але задовго до того, з останніх деся-тиліть XVIII ст., в італійській літературі спостерігалися віяння та тенденції, які передвіщали романтизм, хоча вони тут і не набирали такого розмаху, як за Альпами. Це були преромантичні віяння та тенденції, що проявлялися переважно у формі перекладів з "північних літератур", тобто англійської та німецької, і наслідування їх зразків. Десь із 70-х років XVIII ст. з'являються в італійських перекладах твори Юнга, Грея, Гарвея, Блера, Геснера, Бюрге-ра тощо; особливий успіх випав на долю "Пісень Оссіана", перекладених М. Чезаротті, і цей переклад вплинув на уяву й смаки італійських літераторів.

П. Веррі переклав трагедії Шекспіра "Гамлет" та "Отелло", і це відгукнулося у трагедіях Дж. Піндемонте. Під впливом "Нічних роздумів" Юнга з'являються "Римські ночі" Веррі, І. Піндемонте пише поему "Кладовище", але не доводить її до кінця після появи знаменитих "Гробниць" У. Фосколо. Сентимента-лістські та преромантичні впливи проявляються і в інших творах італійської літератури кінця XVIII — початку XIX ст.

Але домінуючим напрямом був у ній тоді неокласицизм, який сфор-мувався в останніх десятиліттях XVIII ст. Саме з ним пов'язані вищі досяг-нення тогочасного італійського письменства": трагедії В. Альфієрі, поезія Д. Паріні, поезія і проза І. Піндемонте. Саме неокласицизм був тією художньою системою, в якій знаходило художнє втілення Рісорджіменто на першому його етапі, системою, котра відповідала його потребам і завданням. Патріо-тичний і тираноборчий пафос Альфієрі, громадські інтереси й прагнення Паріні, їх прояв у чітких класичних формах виявилися близькими та спів-звучними рухові Рісорджіменто, увійшли в його художній арсенал — і не тільки на першому етапі розвитку. к :*> ; «з<, ч*,ц.>.' : ц,ц:.<.> * - '.'* * **.:. *';*:**' ***. . **;»'* ". -* іі.:-..с.:*:--п* ..І '-'** * * ' - * . ".; , ЇЛиІ::1'<Ь'иї--\ІІ^*

3.1. Література 1797-1815 років ^м

Поштовхом до руху Рісорджіменто послужила Французька революція та поява її військ в Італії. Необхідний був саме такий сильний, "шоковий" імпульс, щоб країна почала виходити зі стану того глибокого занепаду й прострації, в який вона впала у XVII — XVIII ст. Як писав свого часу видатний італійсь-кий вчений Ф. Де Санктіс, наприкінці XVIII — початку XIX ст. в Італії "ідеї марширували разом з солдатами й проникали в найбідніші прошарки су-спільства. Пропаганда під грім гармат звершила за кілька років те, на що в інших умовах пішло б ціле століття. Італійський народ пережив найглибше потрясіння: виникли нові інтереси, нові потреби, нові звичаї і настрої".

Італійська громадськість, за винятком певної частини панівної верхівки, ізахоплено вітала війська Французької республіки під командуванням генерала ІНаполеона Бонапарта, які в 1797 р. вступили в Північну Італію і звільнили *її від австрійців. Той ентузіазм, який тоді охопив італійців, чудово змалював І Стендаль у вступному розділі роману "Пармський монастир" (правда, зміс-тивши події в часі на 1799 р.). На цьому етапі свої надії на визволення від чужоземного панування італійці покладали на зовнішні сили, на "генерала-визволителя", і їм довелося пережити чимало гірких розчарувань, поки прийшло усвідомлення, що в цій справі-слід покладатися на власні сили.

Французька республіка, а тим більше наполеонівська імперія не виправ-дали надій італійської громадськості. На певний час Італія стала ареною війн

між Францією та Австрією, в її північній частині були створені Цизальпійська та інші республіки. Однак через деякий час вони були замінені Італійським королівством під правлінням Наполеона, і вся Італія фактично була приєд-нана до Французької імперії. Населення страждало від тяжких поборів та контрибуцій, від континентальної блокади, від масових рекрутських на-борів до чужоземної армії. Та попри все те французьке панування в Італії мало й позитивне значення, в країні проводилися соціальні реформи антифеодального й антиклерикального спрямування, продовжувалося на-ціональне пробудження, ширилися патріотичні настрої. І коли після розгрому Наполеона розпочався наступ Реставрації і більша частина Італії знову потра-пила під владу Австрії, ніякі зусилля реакції, ніякі репресії вже не могли зупинити розгортання визвольного руху.

Домінуючим напрямом італійської літератури протягом цього періоду залишався неокласицизм, в якому досить виразно проявляється типологічна близькість до французького "революційного класицизму" кінця XVIII ст. Французька революція й подальші бурхливі події історії, в які дедалі глибше втягувалася Італія, актуалізували творчість Альфієрі, котра саме тепер набуває справжнього резонансу й громадсько-політичного значення. Провідним жанром італійської неокласицистичної літератури залишається трагедія, в якій вплив Альфієрі відчувається найсильніше. Під цим впливом пише свої трагедії Д. Піндемонте