теж не приносить йому щастя. Геніальний поет і вчений-філолог, він виявляє непристосованість до життя в сучасному суспільстві й нездат-ність боротися за практичні інтереси. Драматично складається його особисте життя, кохання, про яке він палко мріяв, постійно обертається стражданням, аж поки він не пересвідчується, що його "фізична оболонка" стає непобор-ною перешкодою для жінок, навіть тих, які захоплювалися його інтелектом і обдарованістю. Розвивається його хвороба, час від часу він впадає в тяжку депресію, яка породжує думки про самогубство. Живе він то в Мілані, то у Флоренції, то в Болоньї, то в інших містах Італії і заробляє на прожиття редагуванням та коментуванням класиків, а також домашніми уроками. Останні роки життя Леопарді проводить у Неаполі, сподіваючись, що м'який південний клімат цього міста поліпшить його здоров'я, але й ця його надія не справдилася.
Літературна творчість Леопарді теж почалася дуже рано, вже у тринадцять років він пише трагедію "Помпей в Єгипті" й поезії, але це були перші учнівські спроби. Юний поет дотримувався в них визнаних класицистичних взірців. Загалом же в художній творчості він досягає зрілості пізніше, ніж у науково-
філологічній, десь у 1817 — 1818 рр. До того усамітнений в бібліотеці й за-риблений у вивчення античності, він в цей час виходить із духовної ізоляції від сучасності, починає виявляти інтерес до суспільного життя і літератури.
Якраз у 1818 р. в Італії розпочинаються гострі дискусії про "нову літературу", тобто романтизм, зокрема з'являються згадувані трактати Л. ді Бреме, які доводили необхідність її для Італії. Леопарді відгукнувся на них "Роздумом італійця про романтичну поезію", в якому запально піддав цю поезію критиці й запереченню. Для нього виявилася неприйнятною відмова від абсолютної цінності античної класики, а по-друге, в доводах Бреме він побачив замах на італійську культурну традицію, що йде від античності, — на його думку, єдиний скарб, що залишився у поневоленої і приниженої країни. Та водночас у його естетиці й поезії було немало спів-звучного з романтизмом, передусім у сприйнятті й художній інтерпретації тієї ж античності.
Виходячи з особливостей змісту й форми поезії Леопарді, в її розвитку виділяють перший етап, що припадає на 1818 — 1821 рр. Він збігається з піднесенням національно-визвольного руху в Італії, який захопив і Леопарді. Саме на цьому етапі його поезія найбільшою мірою вписується в контекст італійської літератури епохи романтизму, тісно пов'язаної з національно-визвольним рухом. Провідними виступають у ній громадсько-патріотичні мотиви, які знаходять яскраве вираження в канто "До Італії"", "На пам'ятник 1 Дайте", "До Анджело Маї", "На весілля сестри Паоліни", які тяжіють до І неокласицистичної одичної традиції і перегукуються з поезією Альфієрі, Монті й Фосколо.
В них теж передусім звучать скорбота й біль патріота, якому нестерпно бачити страждання й приниження вітчизни: "Моя Італіє, якби //Два джере-ла замість очей ти мала, //1 то не стало б сліз оплакать // Твоїх утрат, скорботи і ганьби!" Як і для Фосколо, найтяжче видовище для Леопарді — бачити, що італійці примирилися з поневоленням і приниженням, що вони не можуть звільнитися від апатії і байдужості до долі батьківщини. В канто "На пам'ятник Дайте" він звертається до вітчизни з такими словами любові й гніву: "Проймися ж соромом, прокинувшись з ганеби, // Ридай і гнівно нарікай на себе, //Бо нині плач без гніву —річ даремна ". Гнів поета спрямо-вується не тільки на поневолювачів, а й на співвітчизників, які виявляються здатними проливати кров за чужинця-тирана десь у безмежних засніжених просторах Росії ("велика армія" Наполеона значною частиною складалася з італійців), але не здатні постояти за свободу рідної Італії. "Якби ж, якби до мами, — палко мріє поет, — збудився жаль в серцях безсилих і холодних, // Щоб з темної глибокої безодні // Вітчизну визволить ".
Як і у романтиків, ці твори Леопарді будуються за принципом контрасту жалюгідного сучасного стану Італії і її великого минулого: "О, поки я живий, волатиму з мольбою: //Ледачий роде, обернись до предків//1 на руїни глянь, на мармур і на храми, //Картини і сувої". Подібне протиставлення з гіркими докорами сучасності й сучасникам було звичним для італійської патріотичної поезії того часу, але якщо інші романтики викликали в пам'яті пізнє середньо-віччя і Відродження, вільні міські комуни, які успішно боролися з німецькими імператорами, то Леопарді звертався винятково до античності. При цьому найдорогоціннішим скарбом національного минулого виступає у нього антична культура, грецька й римська, яка сприймалася ним у цілісності.
У перший період творчості Леопарді писав також філософсько-ліричні поезії. Одні з них, як то "Безмежність" чи "Вечір святочного дня", мають ідилічний характер, в них поет зливається з природою, забувши особисті болі й страждання; вдивляючись і вслухаючись в її "незглибимий спокій", він відчуває присутність вічності: "... коли ж довкола //В кущах почую шарудіння вітру, // То шелест цеп і цю безмежну тишу // Зрівняю — і постане в мислях, вічність ". В інших поезіях, які теж тяжіють до ідилії ("Самотнє життя", "До місяця" та ін.), поет не може й серед природи забу-ти про свою самотність та приреченість на страждання. "Та що ж! І ти, // Природо, відвернулась від нужденних, // Слугуєш, тільки щастю ", — скар-житься він у "Самотньому житті". Але і в цих поезіях першого періоду природа зберігає здатність приносити відраду й притлумлювати біль, у ній він ще знаходить