Переводячи розмову в іншу площину, повернемося до питання: ким все ж таки був Леопарді у своїй поезії — неокласицистом чи романтиком? Протягом усього творчого шляху він лишався неокласицистом у своїй зако-ханості в античність, її культуру й художні форми, у своїй настанові вислов-лювати ідеї, духовний зміст у предметно-пластичних образах і картинах. Але виражав він зміст, характерний для романтичної епохи, співзвучний передусім "байронічній течії", і це внутрішньо міняло його поезію, істотно трансфор-мувало її поетику й стиль. Неокласицистичною є головна жанрова форма поезії Леопарді — канто, тобто пісня; ця жанрова форма далека як від народної пісні, так і від романтичного пісенного жанру, що засновується на фольклорному прототипі. Канто — оригінальна жанрова форма, витворе-на Леопарді, вільна й гнучка, "пристосована" для вираження думки й почуття в їхньому русі, зміні акцентів і відтінків, підпорядкована внут-рішньому ліричному ритму, їй властива вільна строфіка, переважно білий

вірш, який час від часу, скоряючись внутрішньому ритму, може переходи-ти то в римований, то, навпаки, у вільний.

На наступному етапі творчість Леопарді характеризується зростанням мотивів "світової скорботи", що значною мірою надає їй іншого змісту й звучання. На цьому етапі вона дедалі глибше входить у контекст "байроніч-ної течії" в європейській романтичній літературі, причому деякі світоглядні комплекси й тематичні мотиви саме в ній знаходять найпослідовніший прояв. Водночас творчість Леопарді набирає виразно філософічного змісту й спрямованості. Сам поет визначив цю її спрямованість у вірші "До графа Карла Пеполі", який за формою нагадує вступне послання Горація до Меце-ната. Перелічивши слідом за Горацієм розваги й омани, якими люди запов-нюють своє життя, Леопарді далі проголошує: "Я віддав перевагу іншим розвагам і присвячу їм решту життя, що мені лишилося. Я спробую виявити сувору істину й таємничу загадку буття: навіщо створено людський рід? чому над ним тяжіють горе і нещастя? яка остаточна мета його існування? кому приносять втіху його страждання? як, чому, за якими законами відбувається рух світобудови?"

Творчість Леопарді, як поетична, так і прозова, значною мірою стає спробою відповісти на ці питання. Відповіді він дає песимістичні, в дусі тих умонастроїв, які охопили частину західноєвропейської громадськості в післяреволюційну епоху й концентроване виявлення знайшли в певних течіях романтичної літератури. Глибоке розчарування в наслідках грандіоз-них потрясінь, невіра в буржуазний прогрес з його утилітарними завданнями й цінностями породжують песимізм, що екстраполюється на всю світобудову, і вона уявляється тотально чужою і ворожою людині.

Найбільш чітке вираження своєї філософії Леопарді дав у прозовій збірці "Моральні начерки" ("Орегеїіе тогаїі", 1827), які написані переважно у формі діалогів. Учасниками філософських бесід і сперечань у цій збірці виступають не тільки люди — філософи, поети, герої літературних творів тощо, а й сама природа, планети, боги, титани, демони і т.д. На вихідні основи філософії Леопарді проливає світло "Діалог Природи й Ісландця", в якому Ісландець, пересвідчившись, що серед людей, у суспільстві неможливо бути вільним і щасливим, тікає від них до природи, але тут на нього чекає найтяжче розчарування. Виявляється, що природа жорстокіша й безжалісніша, ніж люди: від людей, принаймні, можна втекти, а від природи ніде ні сховатися, ні врятуватися. У відповідь на скарги Ісландця вона заявляє: "Ти, здається, гадаєш, що світ створено для вас, людей. Але в усіх своїх діях я ніколи й гадки не мала про ваше щастя і нещастя, і якщо б мені довелося стерти з лиця землі весь ваш людський рід, я б навіть цього не помітила".

Необхідно зазначити, що, на відміну від щирого християнина Мандзоні, Леопарді був атеїстом, у нього відсутні сподівання на Бога й божественне Провидіння, і це поглиблювало трагічний песимізм його світогляду, робило його цілком безвідрадним.

Власне, у трактатах і діалогах Леопарді йдеться про всесилля зла у світо-будові, про те, що "саме життя — зло", бо в ньому народження невіддільне від смерті. Звідси робиться висновок про фатальну неминучість страждання, яке є законом життя і якого нікому не уникнути. І чим людина духовно вища, тим глибше вона усвідомлює цей закон і його невідворотність ("Діалог При-роди і Душі"). Справжнє щастя — у невіданні, знання приводить до розуміння дійсного трагічного становища людини у світобудові й робить її нещасною. Тут маємо ту ж, що й у Байрона, запальну полеміку з відомою просвітницькою тезою про пізнання як шлях людства до щастя. "Пізнання — не шлях до щастя, пізнання — це скорбота", — твердив Байрон у "Манф-реді", і з ним перегукуються твори Леопарді.

Прагнення до щастя і все те, чим люди заповнюють своє життя, розгля-дається Леопарді як суєтність, погоня за химерами, але водночас завдяки цим химерам людина примирюється з життям й іноді навіть почувається щасливою. По-справжньому нещасними виявляються лише ті, хто, як і сам поет, не можуть забутися, піддавшись ілюзіям, хто постійно свідомий трагіз-му долі людської.

Ці ж мотиви виступають провідними і в поезії Леопарді середнього й останнього періодів, де вони набувають ліричної форми вираження і зба-гачуються новими значеннями й обертонами. Насамперед, у поезіях набуває інтенсивного звучання мотив співстраждання людям, жертвам вселенської несправедливості, з'являється також суперечка з цією несправедливістю та обурення нею, яке, щоправда, залишається переважно в підтексті, але відчувається досить виразно. Заодно в поезіях, порівняно