Творча спадщина Фосколо порівняно невелика, але дуже розмаїта за жан-зовим складом. Найзначнішу її частину складають поетичні твори, зокрема юеми та оди, але він був також автором трьох трагедій та одного роману, шступав як публіцист та літературний критик, в останній період життя Іисав історико-літературні праці, якими започаткував сучасне італійське лі-тературознавство. Його естетико-літературні погляди були класицистични-ми, але як неокласицист кінця XVIII— початку XIX ст. він орієнтувався Іс на "старий" класицизм XVII ст., його закони й правила, а на класичну спадщину античності. Особливо наголошував Фосколо на громадсько-Іатріотичній і виховній функції літератури, і цим принципам підпорядкову-щіася вся його творчість.

Найбільш класицистична за своїм змістом та структурою драматургія Росколо і, відповідно, вона найменш самостійна та оригінальна. Особливо де стосується його ранньої трагедії "Фієст", яка була наслідуванням Альфієрі; $ ній античний міфологічний сюжет (із знаменитого аргоського циклу давньогрецьких міфів) використовується для декларації політичної ідеї 'тираноборства". Цими ж рисами позначена й пізніша трагедія Фосколо 'Аякс" на сюжет із циклу міфів про Троянську війну, в який вводяться су-Іасні політичні ідеї, а в образі головного героя Аякса вгадується Наполеон вловлюється антинаполеонівська тенденція. Найцікавіша остання трагедія Росколо "Річчарда" (1813) з її середньовічним сюжетом, що нагадує "Ромео Джульєтту" Шекспіра, вправленим у бездоганну класичну форму, та ідеєю )б'єднання Італії в єдину державу.

В поезії улюбленим жанром Фосколо була ода, яка найбільше відповідала жладові його обдарування та творчій програмі. Він писав оди на політичні і патріотичні теми, сповнені пафосу й пристрасті ("До Бонапарта-звільню-ича", "Новим республіканцям", "Дайте"), а також особистісно-ліричного місту ("До Луїджії Палавічіно, яка упала з коня", "На видужання подруги"). В цих своїх творах, особливо другої групи, Фосколо йде не тільки від канону шасицистичної оди XVII — XVIII ст., де панувала риторика, — в них ози-иється також хорова лірика Піндара, дає себе знати могутня лірична стихія, Іервісно притаманна оді. Крім од, Фосколо писав сонети, які теж відзначаються Ііричністю змісту, зокрема сонет "Джачінто", присвячений рідному острову.

Але вершиною поетичної творчості Фосколо є поема "Гробниці" (1807), нса увійшла до золотого фонду італійської класичної поезії. Після її виходу І світ Фосколо почали називати "автором "Гробниць". За словами Де Санк-'іса, ця поема була в Італії "першим ліричним голосом нової літератури, твердженням свідомості нової людини, що формувалася".

Приводом до написання поеми послужив поширений з Франції на Італію Іекрет, який забороняв хоронити покійників у межах міста й споруджувати

їм пишні гробниці. Творці цього декрету керувалися "демократичними намі-рами": спрямований він був на зрівняння багатих і бідних якщо не в житті то у смерті. Але Фосколо цей декрет був сприйнятий як посягання на пам'ять про минуле, зокрема на національну пам'ять, що в тогочасних італійських умовах набувало особливого сенсу. Для поневоленої і приниженої країни якою була в той час Італія, її гробниці — це пам'ять про велику й славну минувшину, яка зігріває й запалює серця. В очах поета гробниці стали сим-волом духовного зв'язку поколінь, своєрідним кодом національно-патріо-тичної пам'яті.

Генетично ця поема Фосколо пов'язана з "поезією кладовищ", яка в останні десятиліття XVIII ст. поширилася і в Італії. Але автор "Гробниць" наповнив свій твір іншим, багатим і розмаїтим змістом, далеким від сумовитих медитацій про швидкоплинність життя та вічний спокій. Вона вся звернена до життя, його жагучих проблем і невгамовних пристрастей. Водночас це філософська поема у кращому значенні слова, і розпочинається вона розду-мами про життя і смерть, про ілюзорне й дійсне безсмертя. Духовний син доби Просвітництва, Фосколо не вірить у безсмертя душі й потойбічне життя, хоча йому й хотілося б у це вірити. Та хоч лише сама матерія безсмертна, а всі її форми минущі, все ж смерть — це не перехід в ніщо. Безсмертя існує, і дійсне безсмертя твориться людьми, тими, що живуть і діють, і тими, що приходять їм на зміну, воно — у пам'яті живих про тих, хто відійшов, та їхні діяння. За мотивами, які розвиває поет, — це той духовний зв'язок поколінь, без якого людство ризикує впасти у тваринний стан.

Переводячи тему в історичний план, де історія переплітається з міфоло-гією, Фосколо говорить, що безсмертя не в пишноті гробниць, а в діяннях людей, якими вони прислужилися вітчизні й людству. Гробниці — це лише символи цього зв'язку, цієї естафети поколінь. З'являється в поемі знаменитий епізод, в якому йдеться про церкву Санта-Кроче у Флоренції, цей справжній пантеон Італії, куди Альфієрі для духовної наснаги приходив бесідувати з великими мерцями. Завершується твір викликом із небуття Трої, яка за-свідчує, що й зруйнування цивілізації не призводить до зникнення пам'яті про славні діяння, вони зберігаються, оспівані музами. З героїв Троянської війни Фосколо підносить Гектора як патріота й захисника вітчизни. Троя загине, але Гектора будуть шанувати й оплакувати "всюди, де кров, пролита за вітчизну, буде священною, аж доки сонце світитиме на скорботи людей' *

У тогочасній італійській літературі поема "Гробниці" була яскравим но-ваторським твором як на змістовому, так і на формальному рівнях. У ніи виразно проявився процес оновлення форм італійської поезії. Автор відмо-вився від традиційних розмірів, дід строфіки й рими, але це