3.2. Література 1816- 1848 років

Новий етап у розвитку італійської літератури розпочинається з 1816р., після краху Наполеона, в умовах, коли в усій Європі життя проходило під знаком реставрації — дореволюційного устрою і кордонів, авторитетів і вірувань, ідей і цінностей. Для Італії Реставрація означала ще поновлення австрійського панування в північній частині країни, Папської держави в цент-ральній, неаполітанської гілки династії Бурбонів у південній. Разом з тим, Італія була в той час і винятком серед країн Європи в тому значенні, що реакції тут не вдалося обірвати визвольно-революційний процес. На рес-тавраційні зусилля реакції Італія відповіла рухом карбонаріїв, який вже в 1815 — 1816 рр. набув великого розмаху і вилився в масштабне повстання 1820 —1821 рр., що охопило Неаполь, Сицилію і П'ємонт. Ще одне карбо-нарійське повстання у 1830 — 1831 рр. відбулося в центральній Італії.

На цьому етапі в італійській літературі відбуваються важливі зміни, провідним її напрямом стає романтизм. Але це не означало "подолання" чи витіснення неокласицизму: він продовжував розвиватися в італійській літера-турі до кінця Рісорджіменто, чи то синтезуючись з романтизмом, чи то про-кладаючи окреме русло.

Необхідно звернути увагу на особливий зв'язок і співвідношення роман-тизму з неокласицизмом в Італії, країні з особливо глибокими класичними традиціями. Як зазначалося вище, в усіх європейських літературах на ран-ній, преромантичній стадії романтизм перебував у "мирних" стосунках з неокласицизмом, стосунках взаємозв'язку і взаємодії. Але пізніше у фран-цузькій, німецькій та інших літературах цей художній комплекс розпадаєть-ся, між романтизмом і класицизмом розгортається запекла боротьба, відомі "романтичні баталії", що завершуються усуненням класицизму як "застарілої"" художньої системи. Щодо італійських романтиків, то вони не стільки запере-чували національний класицизм, скільки прагнули його асимілювати й транс-формувати. Не випадково деякі літературознавці, зважаючи на те, що класична традиція в епоху романтизму фактично не переривалася, приходили

до заперечення романтизму в Італії. "Італійський романтизм не існує" —, так назвала Д. Мартеджіані свою порівняльну студію.

Специфічна особливість італійського романтизму полягає в тому, що він на перше місце ставив не естетико-художні, а громадсько-політичні проблеми, завдання оновлення літератури і підпорядковував завданням звільнення й оновлення Італії. І коли в 1816 р. розпочалися дискусії про романтизм та його введення в італійську літературу, то і його прибічники, і опоненти питання ставили в такій площині: яка література, вірна великій класичній традиції чи "новітня", тобто романтична, що розвинулася в інших країнах, ефективніше сприятиме вирішенню головної національної проблеми? "Се-ред літераторів одні думали, що свідомість італійського народу можна успіш-ніше підготувати до нової боротьби шляхом повернення до традицій слав-ного минулого: це були класики. Інші, романтики, мріяли про поезію більш нову й сучасну, ближчу душі народу, адекватнішу сучасному змісту, більш розмаїту, гнучку й вільну за формою".1

Згадана дискусія була інспірована Ж. де Сталь, яка на початку 1816р. опублікувала в часописі "ВіЬІіоІеса ііаііапа" статтю "Про характер і користь перекладів", де вона радила італійцям перекладати з нової англійської і німецької літератур, щоб вивести свою літературу з ізоляції і внести в неї новий дух і форми. У частини італійських літераторів ці поради викликали негативну реакцію і вони виступили на захист національної класичної традиції проти вторгнення чужої "північної культури": серед них був і Дж. Леопарді. Але для інших ця стаття послужила імпульсом для роздумів про сучасний стан італійської літератури та необхідність її оновлення.

Влітку 1816 р. з'явилася брошура Л. ді Бреме "Про несправедливість деяких літературних суджень італійців", в якій автор закликав відмовитися від культу національної класики й звернутися до досвіду романтичної літе-ратури інших країн Європи. Наприкінці того ж року поет Дж. Берше опублі-кував переклади "Дикого мисливця" та "Ленори", двох балад Бюргера, супроводивши їх "Напівсерйозним листом Кризостомо своєму синові", який вважається першим літературним маніфестом італійського романтизму, де були сформульовані його принципові теоретичні засади. Тут ставиться питання про характер літератури та її адресата; ним, на думку автора, має бути народ, під яким він розуміє середні прошарки суспільства, і цим визна-чається її характер. Берше чітко розмежовує класичну й романтичну літера-туру, а головну відмінність між ними вбачає у тому, що перша пішла шляхом наслідування античності, друга ж вважає своїм наставником природу й звер-тається не до минулого, а до сучасного життя. За цим іде відоме категоричне

твердження Берше: "Класична поезія — поезія мертвих, поезія романтич-на — поезія живих". Та цікаво зазначити, що поезія самого Берше далеко не вільна від класицистичних елементів.

У становлення італійського романтизму вагомий вклад вніс міланський двотижневик "Сопсіїіаіоге", який прагнув об'єднати довкола себе різні гру-пи романтиків і ширше — всю патріотично настроєну громадськість; при цьому видавці часопису не робили винятку й для класицистів. І хоч проісну-вав цей часопис недовго, з вересня 1818 по листопад 1819 р. і був закритий австрійською владою, він відіграв важливу роль у громадсько-політичному й літературному житті країни. Значне місце у своїх публікаціях часопис від-водив літературі, обстоюючи романтизм і розробляючи його принципи. Для його публікацій характерне наголошення на активній громадській позиції митця, розумінні романтизму як мистецтва сучасності. Про все це, зокрема, йшлося у статтях Е. Вісконті, одного з провідних теоретиків італійського ро-мантизму. У праці "Початкові поняття про романтичну поезію" він характе-ризував класицизм як мистецтво минулих часів, а романтизм — як мистецтво сучасності, що відповідає її духові та потребам і володіє мовою, здатною дати їй адекватне вираження. У французьку літературу це трактування роман-тизму переніс Стендаль (трактат