Специфіка італійського романтизму наочно розкривається у своєрідності його жанрової системи. Майже повністю в ній відсутні такі суто романтичні жанри, як казка і фантастична повість чи оповідання. В поезії не набула знач-ного розвитку балада. Відбувалося зближення ліричної поезії з піснею, але ця тенденція не вилилася в народно-фольклорну течію. Гегемонія сонета в поезії похитнулася, але ода зберегла своє значення, і до неї зверталися не тільки неокласицисти, а й романтики. За просвітницько-класицистичною традицією вищий жанр італійські романтики вбачали у драмі і вважали, що саме вона здатна найповніше виразити зміст і характер сучасності. Вони приділяли велику увагу розробці теорії романтичної драми і художній реалі-зації цих теоретичних накреслень. У процесі подальшого розвитку італійсь-кої романтичної літератури головними її жанрами стають історичний роман і мемуари, історична драма й громадсько-патріотична лірика.

Отже, багатьма своїми аспектами й рисами італійський романтизм вирізняється в колі тогочасних західноєвропейських літератур. Водночас Ці аспекти й риси типологічна зближують його з романтизмом слов 'янсь-ких та інших літератур Східної та Південно-Східної Європи — польської, чеської, угорської, української. Між італійською і названими літературами Цієї епохи виявляється немало паралелей, аналогій, типологічних збіжнос-тей та спільностей, що виникали на ґрунті схожих суспільно-історичних умов,

в яких вони розвивалися, схожості національно-визвольних завдань, які перед ними стояли, їх основною спільною рисою є включеність в на-ціонально-визвольні рухи і, відповідно, висунення на перший план у твор-чості проблематики, пов'язаної з цими рухами. Це та спільна типологічна домінанта, що об'єднує італійських письменників від Фосколо до Леопарді з польськими романтиками на чолі з Міцкевичем, з чеськими будителями, з Петефі та "Молодою Угорщиною", з Шевченком і Кирило-Мефодіївсь-ким братством. Характерним для романтичної літератури Італії і названих країн є тип письменника, активного учасника революційно-визвольної боротьби. У цьому плані виразно проявляється типологічна близькість між італійськими романтиками-карбонаріями та Шевченком, і не лише на біографічному рівні. Названа боротьба складає, зрештою, основний зміст і пафос їхньої творчості.

3.2.1. А. Мандзоні

(1785—1873)

Без перебільшення Алесандро Мандзоні можна назвати ключовою постат-тю в італійській літературі XIX ст. Його творчість знаменувала завершення процесу формування італійської романтичної літератури і, водночас, вона достатньою мірою визначила подальший літературний процес, його характер і спрямованість.

Народився Мандзоні в Мілані, в знатній дворянській родині і мав право на графський титул, яким не скористався. Його мати була донькою Ч. Бек-карії, відомого вченого-правознавця й просвітника. Виховувався майбутній письменник у пансіонах при монастирях, з яких виніс стійку неприязнь до ченців. Йому було шість років, коли мати з другом сім'ї, графом Інбонаті, залишила її і виїхала до французької столиці. В 1805 р. він приїздить до матері в Париж, де залишається до 1810 р., зближується тут з французькими вченими й філософами, що залишалися вірними просвітницьким традиціям.

Літературна творчість Мандзоні розпочалася рано, ще в 1801 р. з'явилася його поема "Тріумф свободи", яка засвідчує захоплення республіканськими ідеями і Французькою революцією. І ця поема, і наступні поеми, оди та вірші витримані в дусі й стилі неокласицизму, відчутний в них вплив Альфієрі й Паріні. Серед творів цього періоду слід згадати послання матері "На смерть Карло Інбонаті" (1806), в якому Мандзоні висловив свій моральний і пое-тичний символ віри. "Якщо ти хочеш бути поетом, — говорить тут йому тінь Інбонаті, — то необхідно спершу спізнати почуття і довго вчитися їх вира-жати; бережи в чистоті руки й душу; ...; не будь нічиїм рабом; ніколи

не зраджуй святій істині; ніколи не виявляй поблажливості пороку і ніколи не дозволяй собі глумитися над чеснотою".

У 1810 р. Мандзоні повертається на батьківщину, де через певний час розпочинається розквіт його творчості. Помітні зрушення відбуваються в його світогляді: він звільняється від юнацького "якобінізму" й схиляється до поміркованого лібералізму, відходить також від релігійного вільнодумства й повертається до католицизму, проте йому залишаються чужими віроспові-дальна вузькість і нетолерантність. Та й загалом ці світоглядні зрушення не означали зближення Мандзоні з феодально-церковною реакцією. Як писав один із дослідників початку нашого століття, "в його миролюбній і врівно-важеній душі віра поєднувалася з благородними почуттями свободи й гуман-ності, які були в ній закладені філософією XVIII ст." Художній синтез христи-янської віри й ідей лібералізму, заснованих на спадщині XVIII ст., Мандзоні спробував здійснити в циклі "Свящецні гімни": їх мало бути дванадцять, але з'явилося лише п'ять у період з 1812 по 1822 р. Вони, варто зауважити, не належать до його вищих творчих звершень.

Після повернення на батьківщину, до Мілана, у Мандзоні відбувається поступовий перехід від неокласицизму до романтизму. В другій половині 10-х років він стає на чолі однієї з груп романтиків і співробітничає в "Сопсіїіаіоге", виступає з теоретичними працями й художніми творами. Вся його діяльність і творчість має громадсько-патріотичне спрямування, хоч він і не брав участі в карбонарійському русі. Найвиразніше це спряму-вання проявляється в його поетичній творчості, яка значною своєю части-ною була відгомоном політичної історії. Так, у незавершеній канцоні 1815р. він відгукнувся на заклик Мюрата до всіх італійців об'єднатися й дати відсіч Австрії та Священному союзу. В оді "Березень 1821 року" він вітав карбона-рійське повстання в П'ємонті і висловив надію на його перемогу та об'єд-нання Італії. Шедевром поезії Мандзоні справедливо вважається ода "П'яте травня" (1821), яка є одним з найглибших і найпоетичніших відгуків на смерть Наполеона в європейській