Значною була роль Мандзоні у становленні двох жанрів, яким судилося посісти провідне місця в італійській романтичній літературі — історичної Драми й історичного роману. Спершу він звертається до історичної драми і на рубежі 10-х і 20-х років створює дві трагедії, "Графа Карманьйолу" (1820) і "Адельгіза" (1822). Це був період, коли в центрі інтересів італійських

романтиків стояли проблеми історичної драми, які обговорювалися в теоре-тичних працях і вирішувалися в художній практиці. Йшлося про створення романтичної драми, яка мала замінити класицистичну, про її ідейно-тема-тичний зміст і її форму. Вона уявлялася італійським романтикам як драма на сюжет із національної історії, наповнена водночас актуальним сучасним змістом ("введення в історичні теми ідей і думок сучасності породжує романтичні твори", — твердив уже згадуваний Е. Вісконті), а на рівні формальному — як художня структура, вільна від класицистичних прописів та умовностей.

Мандзоні взяв активну участь у теоретичних роздумах та дискусіях про романтичну драму. Трагедію "Граф Карманьйола" він супроводив передмо-вою, в якій піддав гострій критиці драматургічну систему французького кла-сицизму й виклав попутно принципи своєї романтичної системи. Вогонь його критики спрямований на класицистичні правила єдності місця і єдності часу як такі, що нібито надають драматичним творам життєподібності; насправді ж, доводить Мандзоні, вони є обтяжливими й непотрібними умовностями, що віддаляють від правди життя та історії. В передмові ставиться також проблема, яка особливо хвилювала Мандзоні, — проблема поєднання історії і художнього вимислу у творах на історичну тематику, її ґрунтовніше витлу-мачення він дав у написаному французькою мовою "Листі М. Ш... про єдність місця й часу в трагедії" (1823), який був відповіддю на статтю Шове, фран-цузького критика класицистичного спрямування, про трагедію "Граф Кар-маньйола". Тут Мандзоні протиставляє класицистичній трагедії свою "істо-ричну систему", наголошує на необхідності органічного поєднання історії і художнього вимислу, який має поглиблювати й конкретизувати історію, а також вказує на пов'язаність творів на історичну тематику з актуальними завданнями сучасності, зокрема звільнення та відродження Італії.

Саме таким твором і є трагедія "Граф Карманьйола". її сюжет взято з національної історії, з міжусобних війн в Італії початку XV ст. Кондотьєр Карманьйола, посварившись з міланським герцогом Філіппо Вісконті, якому він приніс немало перемог у війнах, переходить на бік його ворога Венеції. Венеційська Рада десяти призначає його воєначальником, але недовіряє йому, і, запідозривши після перших успіхів у зносинах з Міланом, відкликає з вій-ська і засуджує до смертної кари за зраду. В цій заплутаній і не до кінця з'ясованій історії Мандзоні став на бік Карманьйоли, в трагедії з нього зні-мається підозра у зраді і він постає як чесний воїн, що впав жертвою підозрілості венеційської олігархії, відомої своїми темними інтригами й під-ступністю (зазначимо, що пізніші дослідження істориків не підтвердили цієї впевненості Мандзоні в розстановці акцентів).

Автор трагедії досить точно передає канву історичних подій, засновую-чись на давніх хроніках, які він уважно вивчав. Водночас в сюжет вводяться актуальні ідеї сучасності і трактується він таким чином, що стає художнім вираженням цих ідей на історичному матеріалі. Ідейний комплекс трагедії досить складний, але центральною є в ній проблема політики й моралі, або ж політичної моралі. Виходячи зі своєї морально-філософської доктрини, Мандзоні виступає з осудженням теорії "державного інтересу", що відкидає моральний фактор у політиці й відкриває можливості маскування цим інте-ресом особистих цілей, нерідко ницих. Саме так і діє венеційська олігархія і безпосередній виконавець акції член Ради десяти Маріно, страчуючи гра-фа Карманьйолу. Але тим самим вони порушують моральні закони, що не проходить безслідно для Венеційської республіки.

На змісті трагедії виразно позначилося знайомство Мандзоні з ідеями французького лібералізму, зокрема з романтичною історіографією, де вони знайшли вираження. У 1819 — 1820 рр. він знову побував у Парижі, де познайомився з ідеологами лібералізму та істориками, зблизився з О. Тьєррі. Нагадаємо, що французькі ліберальні історики періоду Реставрації розвивали ідею прогресу, наголошуючи при тому, що прогрес суспільства — це пере-дусім прогрес моральний. Ці ідеї були близькі Мандзоні й увійшли в історіо-софську концепцію його трагедії, за якою не можна протиставляти корисне й моральне, бо тільки моральне є істинно корисним для народу й людства.

Однак Мандзоні бракувало впевненого історичного оптимізму, яким від-значалися французькі ліберальні історики періоду Реставрації. Син країни, яка перебувала в тяжкому й невизначеному стані, він схилявся до трагічного світосприймання, що поширювалося й на історію. Витікало ж воно, зреш-тою, з того, що автор не бачив реальних сил і перспектив подолання зла, котре терзало Італію як у XV ст., так і в сучасності.

Пов'язаність трагедії із сучасністю виразно проявляється також у засу-дженні роздробленості Італії та міжусобних війн, які руйнували країну й робили її легкою здобиччю для сусідніх держав. Своє концентроване вті-лення цей мотив знаходить у хорі, яким автор завершує другий акт і вислов-лює в ньому узагальнений "народний погляд" на зображуване — криваву битву між військами Мілана й Венеції, тобто між італійцями: ""Немає тут чужинців! Тут б'ються брати, //їх виростила й вигодувала одна країна. // Своїм і ворогам зрозумілі //Бойові прокляття... Бо мова вояків одна. //Бра-ти тут зійшлися в кривавій січі //Ізалили