Наступна й остання трагедія "Адельгіз"теж відзвучує актуальними для тогочасної Італії політичними й морально-політичними проблемами. Цього разу ставляться проблеми завоювання та долі народів, що страждають від чу-жоземного поневолення. Трактуються вони в трагедії "Адельгіз" на матеріалі

віддаленого минулого, в основі її сюжету — події 772 — 774 рр., коли король франків Карл Великий вторгнувся в Італію і розгромив королівство лонгобардів, яке проіснувало там майже два століття. В трагедії моделюєть-ся на історичному матеріалі ситуація в Італії на початку XIX ст., коли вона, раніше захоплена австрійцями, пережила французьке завоювання, на яке італійці покладали далекосяжні сподівання. Проте воно не принесло споді-ваного звільнення від чужоземного панування і відновлення національної державності. Історична паралель з віддаленого минулого, зрештою, ствер-джувала актуальну для сучасної Італії істину: здобути національну незалеж-ність можна тільки зусиллями самого італійського народу.

І в другій трагедії Мандзоні розвиває історіософські й морально-полі-тичні ідеї, відомі з попередньої, її головний герой Адельгіз, син короля лонгобардів Дезидерія, наділений найвищими чеснотами, але теж гине разом із королівством лонгобардів. Цю загальну загибель він сприймає як відплату за злочини, вчинені лонгобардами-завойовниками, за порушення морального закону, який у трагедії "Адельгіз" набуває провіденційного ха-рактеру. Звертаючись із передсмертним словом до батька, Адельгіз говорить про те, що лонгобарди були жорстокою і руйнівною силою, "діди сіяли несправедливість кривавою рукою, батьки поливали посіви кров'ю", і тому "земля не могла дати інших сходів". Але крізь усі ці криваві злочини й без-межність насилля прокладає шлях моральний закон, який Мандзоні збли-жує з християнським провидінням і в цьому знаходить вищий сенс історії.

Вершиною творчості Мандзоні й одним із найвищих досягнень італійсь-кої літератури XIX ст. є його історичний роман "Заручені". Роботу над ним письменник розпочав у 1821 р., і перша його редакція під назвою "Фермо і Лючія" була закінчена в 1823 р. Проте Мандзоні не став її друкувати, а, послухавшись порад друзів, продовжував наполегливо працювати над рома-ном і опублікував його у 1827 р. До тексту твору він повернувся ще раз, у 1842 р., але цього разу опрацювання торкнулося лише його мови і стилю, зокрема, були усунені ломбардські діалектизми.

Роман "Заручені" був по-різному сприйнятий критикою і різними колами громадськості, не зразу прийшло усвідомлення масштабності й значення цього художнього явища. А про те, що це справді визначне явище в італійській і європейській літературі, свідчать захоплені відгуки великих сучасників Мандзоні. Ознайомившись з романом, Ґете заявив Еккерману: "Повинен сказати, що роман Мандзоні вище всіх творів подібного типу. Читаючи його, весь час переходиш від хвилювання до захоплення, від захоплення до хви-лювання. Мені здається, що нічого кращого неможливо створити". Маємо й таке свідчення: "Пушкін, хоч і дуже шанував Вальтера Скотта, все ж ста-вив "Заручених" вище всіх його творів". Коли ж сам Вальтер Скотт прибув

до Мілана, Мандзоні сказав йому, що вважає себе його учнем, на що той відповів: "Якщо це так, то кращий мій твір — роман Мандзоні".

Італійський письменник мав підстави відрекомендуватися подібним чи-ном "шотландському чародію". У своєму творі він, подібно до численних романістів першої половини XIX ст., йшов від моделі історичного роману, розробленої Вальтером Скоттом. Водночас, як Віньї, Пушкін, Куліш та інші романісти, він не копіював її, а вносив істотні зміни й доповнення відповідно до творчого задуму й історичного матеріалу, поставлених завдань та індиві-дуального стилю.

Як і у Скотта, в романі Мандзоні маємо поєднання історії і побуту, приватного життя звичайних людей, герої його роману теж поділяються на історичних і вигаданих, які належать до сфери приватного життя. Так само в "Заручених" на першому плані вигадані герої і сюжет будується на пери-петіях їхніх доль. Та якщо у Скотта головні герої, на яких покладаються сюжетні функції (як правило, це пара закоханих), нерідко залишаються до-сить невиразними й схематичними постатями, то Мандзоні приділив велику увагу рельєфному змалюванню їх характерів. Особливо ж вирізняються "Заручені" в історичній романістиці того часу тим, що в них такою цент-ральною парою виступають прості люди, селяни Ренцо і Лючія.

Як і Скотт, Мандзоні розгортає в романі широке, детально виписане істо-ричне тло, надаючи великого значення тому, щоб читач отримав із нього дійсне знання історії. Для нього історія не тільки сфера політики, арена дій сильних світу цього, а вся повнота життя певного народу в певну історичну епоху. Більше того, саме ця "неофіційна історія", життя "неісторичних" су-спільних прошарків, яке не відображала історіографія, складає переважний інтерес для автора "Заручених" і стає головним предметом зображення.

Дія роману відбувається в другій чверті XVII ст. (а точніше, у 1628 — 1631 рр.), тобто в період, коли Італія після блискучої епохи Відродження прийшла в стан повного занепаду. Більша її частина, зокрема Міланське герцогство, де в основному розігрується дія твору, перебувала під владою іспанців, в країні панували феодальний безлад і сваволя, закони не мали фактичної сили, населення тероризували загони "браві" — бандитів, які пере-бували на службі феодалів. Особливо тяжким було становище простого люду, селян і ремісників, які страждали від злиднів і поборів, яких грабували всі, хто тільки міг. Все це знайшло в романі яскраве й переконливе зображення, і всі ці картини національних бідувань і приниження перегукувалися з сучас-ністю, що теж надавало творові злободенного звучання.

Сюжет роману простий і органічний для історичної епохи, в ньому відоб-раженої, він вдало моделює цю епоху в її характерних процесах і конфліктах.

Розпочинається він