тоді, коли головна колізія вже визначилася: молода селянська пара Ренцо і Лючія збираються вінчатися, але священик дон Абондіо відмовляється здійснити обряд. Лючія приглянулася місцевому феодалу дону Родріго, і він наказує браві залякати священика й зірвати вінчання. Ренцо пробує порозумітися зі священиком, а потім знайти захист у закону, але юрист, небезпідставно прозваний доктором Крючкотвором, виставляє його за двері. Рятуючись від насильства, Ренцо, Лючія і її мати Аньєзе втікають із села. Далі заручені розлучаються, на їх долю випадають різні випробування і, розповідаючи про перипетії їх доль, письменник розгортає широку панораму тогочасної італійської дійсності, охоплюючи різні її рівні й аспекти.
Сюжет роману має складну інтригу, в його русі велику роль відіграють випадковості, які виручають закоханих; словом, Мандзоні використовує тех-нічні засоби й прийоми тогочасної романістики, які мали пробуджувати зацікавленість у читачів і тримати її в напрузі. Але слід сказати, що складна інтрига його роману розвивається цілком природно й мотивовано, не всту-паючи в суперечність з життєподібністю. Автор не боїться гальмувати її рух докладними описами й коментарями, які характеризують епоху й дають соціально-історичну й психологічну мотивацію зображуваному, діям і вчин-кам персонажів. Не є в романі рідкістю історичні екскурси й розповіді, які виконують ту ж функцію.
Роман "Заручені" небезпідставно відносять до найзначніших явищ євро-пейської романтичної літератури, але є в ньому також немало тенденцій і структур, які вважаються атрибутивними для реалізму. Це, передусім, соціаль-но-історична детермінованість характерів і доль героїв, як позитивних, так і негативних. Ця якість притаманна й романам Скотта, але у Мандзоні вона проявляється ще виразніше й послідовніше. Він постійно прагне не тільки до рельєфного змалювання характерів, а й до розкриття того, як і під дією яких чинників ці характери сформувалися. Серед цих чинників виступають не лише середовище, життєві умови, побут, а й історичні обставини, що скла-лися в країні, дає про себе знати Історія з великої літери.
Тому, наприклад, характеристика, яка дається дону Абондіо, переростає в чудовий соціально-психологічний етюд, що проливає світло на цілий етап італійської історії з притаманними йому виробленими стереотипами людсь-ких відносин і поведінки. Незлий від природи, але боязкий і обережний, цей сільський священик обрав у житті лінію пристосуванства, його система полягала у тому, що при необхідності втручання він завжди ставав на бік сильного й знаходив аргументи для звинувачення тих, хто терпів поразку або ставав жертвою насилля. При цьому "на бік сильного він ставав з постій-ною оглядкою, прагнучи показати іншій стороні, що він аніскільки не бажає
бути їй ворогом, — він ніби хотів сказати: "Чому ти не зумів стати сильні-щим, тоді я був би на твоїй стороні". Зрештою дон Абондіо постає в романі як характерне породження епохи феодальної сваволі й беззаконня, коли в усіх сферах життя панувало грубе насилля.
Те ж саме можна сказати й про ряд інших образів роману, головним чином про аристократію та тих, хто її обслуговує. Таким є дон Родріго, міс-цевий феодал, грубий і розбещений, котрий в атмосфері беззаконня і насил-ля почувається як в рідній стихії, а його палацото нагадує розбійницьке кубло. Стосується це й інших представників феодального класу, в тому числі обра-зів "Безіменного" та "сеньйори" з монастиря, яка прибрала ім'я Гертруди, хоча в цих образах вагоміший романтичний елемент. Потворним породженням потворної дійсності є вже згадуваний доктор Крючкотвор, образ якого набирає гротескних рис.
Тим же принципам змалювання підлягають також образи головних героїв роману, Ренцо і Лючії. Вони теж підпорядковані соціально-історичній детермінації як такі, що представляють селянство і ширше — весь простий народ Італії. Саме таким і є Ренцо, добрий і чесний молодий селянин, наро-джений для мирної праці й сімейного життя. Але він стає жертвою насилля і мимоволі втягується у круговерть подій і пригод. При цьому він виявляє природний розум, що поєднується з селянською наївністю, сміливість і вит-римку, його охоплює ненависть до насильників і жадоба помсти. Але особ-ливо акцентуються письменником притаманні Ренцо почуття справедливості й свідомість своєї правоти, що допомагають йому пройти через усі випробу-вання. Ці риси трактуються Мандзоні як такі, що притаманні італійському народному характеру.
Такими ж атрибутивними рисами наділяється й Лючія, тиха й скромна селянська дівчина, що відзначається душевною чистотою і цілісністю. Це тип дівчини з патріархального селянського середовища, вихованої в дусі християнської моралі. Цей образ у Мандзоні ідеалізується і найбільшою мірою підпорядковується вираженню авторської філософсько-моральної концепції.
Але слід сказати, що соціально-історичний детермінізм не є в романі І Мандзоні всеохоплюючим і всевладним. Ним визначаються дії і вчинки пер-^сонажів, історія на емпіричному рівні, але він не поширюється на її вищі І сфери, на весь історичний процес, на долі народів і людства, — у цих сфе-;рах вступає в дію Провидіння. При цьому християнська ідея Провидіння поєднується у Мандзоні з вищим моральним законом. Саме ним, на думку письменника, визначається, врешті-решт, постійне чергування горя і щастя, постійна боротьба добра і зла. Але осягнути цю вищу істину буття здатні
лише просвітлені душі, які все своє життя присвятили служінню добру, такі як кардинал Борромео; інтуїтивно відчувається вона Лючією. Дія Провидіння проявляється у природному ході речей, який веде до того, що карається зло й відновлюється справедливість. Епідемія чуми, змальована в романі зі справді шекспірівською силою, губить дона Родріго, браві Грізо, графа Аттіліо, але від чуми одужують Ренцо і Лючія. Після смерті дона Родріго заручені були обвінчані доном
