Все це виводить роман Мандзоні за межі реалізму, який розвивався шляхом дедалі тіснішого зв'язку з науково-природничим детермінізмом, і характе-ризує його як твір романтичний. Соціально-історичний аналітизм Мандзоні залишається у своїй сфері, не вступаючи в конфлікт з християнсько-мораль-ною концепцією твору, не руйнуючи його специфічної атмосфери, що ство-рюється присутністю трансцендентного, від якого йде особливе освітлення життєвої емпірії, змальованої з такою пластичною силою та виразністю.

Роману Мандзоні "Заручені" судилося посісти почесне місце в історії італійської літератури. З нього починається розквіт історичного роману, який став провідним жанром романтичної літератури Рісорджіменто (романи Ф. Гверацці, М. Адзельо, Т. Гроссі, Ч. Канту та ін.). Серед них є визначні твори, але жодному з них не пощастило перевершити "Заручених". В той же час цей твір відіграв значну роль у становленні й розвитку італійського реалізму. В середині XIX ст. він послужив основою для течії мандзонізму, представники якої (Д. Каркано, К. Перкото, Ф. Мастріані, Л. Комедо та ін.) розпочали, спираючись на цей роман, художнє освоєння сучасної італійсь-кої дійсності.

3.2.2. Д. Леопарді

(1798—1837)

Найвидатнішим італійським поетом епохи романтизму є Джакомо Лео-парді, можна сказати, єдиним поетом дійсно європейського масштабу й значення. Водночас у ньому справедливо вбачають одного з найбільших поетів Італії і називають його ім'я слідом за іменами Дайте, Петрарки, Тассо; його творчість близька до них і масштабністю змісту, і трагічним пафосом. Водночас Леопарді — найскладніший письменник італійської літератури епохи романтизму. Певними своїми аспектами й інтенціями його творчість включена в її основний потік, в її специфічно національну пробле-матику, пов'язану з Рісорджіменто. Проте маємо в його поезії комплекс

умонастроїв, мотиви й колізії, притаманні всьому європейському романтизму, чим неабиякою мірою зумовлюється значний інтерес до неї в заальпійській Європі. Небезпідставно в ньому вбачають одного з поетів світової скорботи і ставлять поряд з Байро-ном, зазначаючи при тому, що глибиною скорботи та відчаю він перевершує англійського поета.

І на сьогодні лишається відкритим питання: ким був Леопарді, романтиком чи класиком? Його творча спадщина дає досить аргументів для підтверджен-ня як одного, так і другого погляду. Сам Леопарді вважав себе продовжувачем класичної традиції, але

заодно його творчість глибоко входить у контекст італійської і європейської романтичної літератури. Очевидно, найближче до істини буде сказати, що він синтезував обидві ці художні системи, витворюючи власну своєрідну поетику, свій неповторний індивідуальний стиль.

Народився Леопарді в невеликому місті Реконаті в центральній Італії, у збіднілій аристократичній родині. На його біографії необхідно зупинитися дещо докладніше, бо вона має особливе значення для розуміння його творчості. Геніально обдарований і слабкий здоров'ям, хлопчик виростав в обстановці повного відчуження в родині й середовищі. Його батько був людиною освіченою і водночас вкрай консервативною, але у своєму домі він зібрав велику бібліотеку і тим найбільше прислужився синові. Мати була людиною черствою й діловитою, її всепоглинаючою турботою було виведення сім'ї з матеріальної скрути (чого вона врешті й домоглася). Згодом Леопарді писав: "Сім'я — це річ, про яку я чував, але якої не знаю". Гнітючим і безвідрадним було також дрібно міщанське середовище містечка, в якому поет провів значну частину життя. Для жителів цього містечка, говориться в канто "Спо-мини", "слова, "знання ", "наука " — звуки дивні, хіба що сміху варті". І далі: "Суворим я стаю поміж лихих; // Тут я зрікаюсь навіть милосердя //І почи-наю зневажати людство, //Довколишнє оце пізнавши бидло ".

То ж дуже рано, з десятирічного віку, єдиною відрадою для Джакомо, тим світом, в якому зосереджується його життя, стає батьківська бібліотека. Він виявляє непогамовну жадобу знань і блискучі здібності, головним його захопленням стає філологія, а згодом і філософія Ще підлітком він оволодіває живими й класичними мовами, пише серйозні наукові праці, займається пере-кладами з давньогрецької і латинської мов, створює підробки давньогрецької поезії і жартома видає їх за знайдені твори, чим вводить в оману вчених мужів. Але ці надмірні наукові заняття, що тривали сім років і надзвичайно

розвинули інтелект, підірвали його слабке здоров'я: різко послабився зір, скри-вився хребет, настало нервове виснаження. Розвинулася хвороба, котру сучасні медики визначають як цереброспинальну неврастенію. "Факт той, щ0 років у двадцять він відчував себе старим, потворним, предметом глузування або співстраждання, виснаженим раніше, ніж почав жити, з надзвичайно розвиненим критичним розумом і підвищеною вразливістю" (А. Оветт).

Все це глибоко позначилося на світогляді й творчості Леопарді, значною мірою визначило їх песимістично-трагічний характер. Цього не могли не визнати навіть представники раннього марксистського літературознавства, як, приміром, П. Коган, котрий писав: "Без сумніву, його особисті нещастя відіграли першорядну роль у формуванні його похмурого світосприйняття". Згодом радянське літературознавство рішуче перенесло акцент на суспільно-історичну зумовленість песимізму поета, лише мимохідь згадуючи про його "особисті нещастя". Зрозуміла річ, суспільно-історичні причини не можна скидати з рахунку, тут необхідно брати до уваги як італійські чинники — біль за поневолену й принижену вітчизну, так і чинники загальноєвропейські — неприйняття буржуазного прогресу та тих форм життя, які він ніс з собою. Отже, мова може йти про накладання об'єктивних причин на суб'єктивні, що й надавало світогляду й творчості Леопарді такого згущеного трагізму.

Ще юнаком Леопарді прагнув вирватися з батьківського дому, але батьки рішуче противилися цьому і навіть встановили за ним домашній нагляд. І лише в 1822 р. йому вдалося вирватися на волю й розпочати нове життя, яке, однак,