Р О З Д І Л І

Шлях Миколи Куліша до комедії.

В українській нації у зв’язку з об’єктивними обставинами і особливим складом характеру спалахували час від часу епідемії яничарства, відступництва і запроданства. Українська література, як жодна інша, постійно боліла тією проблемою, починаючи від геніального Шевченка.

Не обминув і цієї важливої події і М. Куліш. Перебуваючи у вирі революційних процесів, далекоглядний драматург не міг не помітити, що хвороба розшарування української нації набула в 20-х роках ХХ століття найбільш загрозливих форм.

Появились чітко виражені соціальні типи, які були вже наслідком розшарування української нації, її неодностайності. І М. Куліш поставив перед собою мету створити такі образи – характери, які показували б трагедію українського народу, коли з певних меркантильних інтересів українці зрікаються самих себе, забуваючи хто вони. Саме для цього драматург використовував жанр сатиричної комедії.

Микола Куліш спрямував свій талант проти тих, хто на його думку втратив національне обличчя, тобто почуття приналежності до української нації, людську гідність та почуття гордості за свою Україну.

Однією з перших п’єс, де М. Куліш зосередив увагу на типовому представникові українського народу, була комедія „Отак загинув Гуска”. „Хоч драматургічна розповідь ведеться з саркастичною уїдливістю, часто в гротескній буфонній формі, але найхимерніші речі виглядають куди реалістичними.

Побудувавши твір за принципами комедії драматург надав йому і сатиричного спрямування – це швидше політична сатира на більшовицьку владу, написана у жанрі комедії. Всю увагу автор зосередив на образі Саватія Савловича Гуски – колишнього чиновника Московської імперії та його сім’ї. Це був певний поступ у творчості вже відомого драматурга.

Комедія „Отак загинув Гуска” була створена в результаті ґрунтовної переробки юнацької п’єси „На рыбной ловле” написаної ще до імперіалістичної війни. Епіграф до комедії був сформульований драматургом в листі до І. Дніпровського: „Табір міщанський, трухлявий, ой як тебе ненавидю я”.

Це гаряча ненависть драматурга до міщанства дала своєрідний емоційний заряд всій п’єсі, визначила принципи художнього письма, близькі до сатиричного гротеску.

З великим піднесенням згадує свою службу колишній колезький секретар і Російської імперії обиватель Гуска-с. Його спогади зворушливі, захоплюючі: він мав певне становище, його шанували на роботі, поважали родичі та знайомі. Гуска-с був задоволений собою. І навіть це російське „с” драматург використовував, щоб дійсно передати вірнопідданість колезького чиновника. Відповідно до цього Гуска-с влаштовував сімейне життя, створивши собі ідилію. Дружина, сім дочок і служниця всіляко підтримували його високий авторитет глави сім’ї. Драма побудована так, що всі члени сім’ї створюють тло для повнокровного розкриття характеру головного героя.

Сімейна ідилія – це своєрідний мікросвіт і в ньому – тихому, врівноваженому, впорядкованому – всі почували себе добре. Драматург дуже тонко передає нам сімейну атмосферу і водночас розкриває характер Гуски, в якому поєднані різні риси. Зорієнтований обставинами на Москву, Гуска навіть мовою, піснями („крики чайки белоснежной, запах моря и-и сосны...”), російським „чаєпитиєм” підтверджує відданість царю-батюшці, але багато чого від нього залишилось українського: його прізвище, яке драматург дуже вдало підібрав, щоб уособити переляканих і несамостійних українців. Залишилась в нього і українська господарність. У перепалці з дружиною він видає всі таємниці свого господарства.

„Гуска. Мовчи! Електричні дзвоники казав у куми сховати, так в капусту заквасила, срібні ложки теж – а тепер бійся! Свиню Маргариту казав заколоти, дак ні, - у старий льох закопай, а вона ще гучніше там хрокає! Гардероб на горищі! Ковбаси смердять! А там же його величества портрет захований, га?”

Поза службою, поза сім’єю, Гуску ніколи нічого не цікавило – він жив спокійним життям – вірно служив царю-батюшці і сподівався, що той його ніколи не скривдить. Але царя не стало, і Гуска став бідним сиротою, безпорадним, безпомічним і переляканим. Більшовицька влада його не влаштовувала і він покинув службу.

У цій комедії М. Куліш „сміявся” над обмеженістю, ослячою впертістю міщанина. Йому здавалося, що комедія навіть надміру весела: „Жаль великий, що ця комедійка не серйозна. Од неї пахне молодим, надто вже весели автором. Дух „рибної ловлі” залишився скільки я його не вибивав”.

Дещо відрізняється від попереднього наступний новаторський твір Куліша „Народний Малахій” (1927 рік), який викликав цілу зливу дискусій, які не втратили своєї гостроти і дотепер. У перекладі з давньоєврейської Малахій – посланець божий, пророк. Малахій Стаканчик – людина, яка сприймає в революції не суть, а форму наполягаючи на негайній реформі особистості заради вищої мети. Начитавшись різноманітних книг герой вирушає в столицю боротися за зміну „людини і всього українського народу”. Та „голуба мрія” поступово переростає в ідею-фікс. І що нездійсненнішою вона стає, то настійніше Стаканчик вірить у власне месіанство.

„Малахій: Слухайте мене, гегемони і я виведу вас з цих закурених мурів. Провулками, закавулками повз заводи і фабрики, межами та стежками, ген-ген за могили у голубу даль поведу! Уставайте люди, бо несу на вас реформу, не форму, а реформу!”

Божевільний не Малахій, а той ідеологічний фанатизм, що прагне штучно та всупереч бажанню реформувати людину, який і призводить до трагедії.

Аналізуючи п’єсу „Народний Малахій” Юрій Смолич влучно писав, що „майже всі дійові особи першої дії – то типи: яскраві, театрально загострені, соковиті, гротескові типи”.

Справді, перша дія „Народного Малахія” – це винятково-вразлива гротескна характеристика життя родини Малахія Стаканчика, що мешкає у власному домі на Міщанській вулиці номер 37.

У „Народному Малахії” ніби співіснують кілька