Якщо перші драми складаються з реалістично-побутових картин, то в „Народному Малахієві” переважають сцени підкреслено умовного характеру — гротескні та фантасмагорійні.

Якщо в п'єсі „97” основа конфлікту - протистояння двох соціальних груп, то в „Народно-му Малахієві” — незатребування міні-середовищем і суспільством реформаторських ідей головного героя, а в „Маклені Грасі” — світоглядне й філософське зіткнення особистостей з жорстокими реаліями навколишнього життя.

Якщо „97” — твір з досить прозорою концептуальною спря-мованістю, то „Народний Малахій”, „Мина Мазайло”, „Патетична соната”, „Маклена Граса” — концептуально мультиінтерпретаційні п'єси, що із самого задуму зорієнто-вані на полемічність, неоднозначність, суперечливість у сприйнятті їхніх ідей, сюжетних ліній, образів, художньо-композиційної спе-цифіки.

Якщо „97” та „Комуна в степах” ха-рактеризуються відносною простотою і тра-диційністю своєї структури, то „Народний Малахій”, „Мина Мазайло”, „Патетична со-ната”, „Маклена Граса” вирізняються архітек-тонічною ускладненістю й насиченістю сю-жетно-композиційних візерунків.

Й усе ж, попри суттєві художньо-струк-турні відмінності, що спостерігаються між різними п'єсами М. Куліша, є аспект, що об'єднує усі твори митця, навіть найбільш ху-дожньо неоднорідні. Це — пафос тривоги, болю за людину, пафос трагізму людського буття, одвічного прагнення людини до духов-ної гармонії із собою, соціумом, що її оточує, зі світом.

Етапними для Миколи Куліша стали ро-бота й сценічна апробація трагедійної п'єси „97”.

„97” написано в традиціях реалістичного художнього мислення, що було властивим для перших драматичних творів М. Куліша. Усі категорії твору — проблематика, сюжет, ком-позиція, персонажі, мова — представлені у характерних реалістичних ракурсах. Художнє значення драми „97” полягає тому, що вона є своєрідним естетичним ключем до розуміння образно-світоглядної спе-цифіки та еволюції творчості М. Куліша. У п'єсі закладено основні риси та якості Кулішевої драматургії, що пізніше будуть різноманітно розвиватися, варіюватися й поглиблювати-ся, а це:

поєднання побутового матеріалу із соціальним тлом та проблемати-кою;

тяжіння до узагальненого, символіко-філософського осмислення художніх подій та реалій;

відчуття трагедійної складності індивідуального життя й суспільних процесів;

зображення дисгармонійності та розщеп-лення людської психіки;

зосередження уваги на трагедії особистості в кон-тексті соціально-духовних зламів і протиріч.

У центрі художнього світу М. Куліша — особистість, точніше, ам-плітуда її душевних коливань і напруга інтелектуальних пошуків. Психо-логізм та інтелектуальність поглиблюються з допомогою сюжетики, фор-мально-структурних характеристик, часово-просторових особливостей.

Микола Куліш був живописцем характерів в українській драматургії. Працюючи над п'єсою, він прагнув намалювати живий, колоритний, концептуальний, типовий, до нього не відкритий художній образ. Для цього митець ретельно вивчав життя, часто мандрував — їздив, ходив пішки Україною, намагаючись побачити й почути, чим живуть люди, про що думають, як розмовляють, чого прагнуть. Ось звідки в його творах багата галерея виразних самобутніх образів:

Мусій Копистка („97”),

Хома Божий („Хулій Хурина”)

Антип Радобужний („Зона”),

Малахій Стаканчик („Народний Малахій”),

Овчар („Закут”),

тьотя Мотя і дядько Тарас („Мина Мазайло”),

Ілько Юга („Патетична соната”),

Семен Пархімча („Прощай, село”),

Ромен і Байдух („Вічний бунт”),

Ігнацій Падур („Маклена Граса”).

Кулішева драматична спадщина — це концептуаль-на характерографія української національної історії та ментальності.

У характерах М. Куліша узагальнено характерні „больові точки” свого часу. Його герої

помирають від голоду, розділені плином життя й історії на „багатих” і „бідних”;

переймаються проблемами й тривогами степової комуни, тягнучись до світла життя;

перетворюються з учорашніх незамож-ників, борців за свободу й революціонерів на адміністраторів-бюрократів;

аналізують питання та явища значної духовної та соціокультурної ваги;

грають у кохання й виконують у житті рольові партії;

змінюють не тільки власне прізвище, але й своє національне єство, прагнучи успіху в кар'єрі;

кохають і залишаються нещасними у своєму коханні;

пристосовуються до нових умов і бунтують проти конформізму;

шукають смисл свого й загальнолюдського існування;

божеволіють та кінчають життя само-губством;

зраджують, зневірюються й знаходять у собі сили протистоя-ти трагічним перипетіям долі;

розмірковують над соціально-духовною долею України та світу.

Кулішеві характери певною мірою історичні, бо в них осмислені провідні тенденції національної та загальноєвропейської історії.

Персонажний ряд діє у конкретних умовах, деталізованому інтер'єрі, чітко прописаній духовно-етичній ситуації. Зіткнення відбуваються як у стосунках з іншими героями, так й у свідомості самих персонажів. На характер конфлікту помітно впливає специфіка художньої території, на якій розгортається дія. Події можуть не виходити за межі локального місця, а можуть „мандрувати” різними й різноякісними площинами. Час персоніфіковано в характерах. Характери часто мають свою пере-дісторію. Діахронічні зрізи тісно пов'язані з художньою сучасністю, про-відними реаліями драматичного твору. Сьогодення й минуле стикають-ся, переплітаючись у долях персонажів. Образ стає головним чинником динаміки драматургічного світу М. Куліша, основним критерієм своє-рідності художника, фундаментальною категорією естетичної свідомості митця.

Драматургічний світ Миколи Куліша характеризується багаторівне-вою динамічністю. Палітра його персонажів розвивалася у напрямку пси-хологічної інтелектуалізації.

Перші, Кулішеві п'єси – „97”, „Комуна в степах”, „Отак загинув Гуска” - в плані побудови харак-терів продовжили тра-диції української класич-ної драматургії.

Соціаль-но-психологічна драма „Зона” засвідчила прихід нового типу Кулішевих героїв — інтелектуально сформованих.

Інтелектуа-лізація сюжетного, персонажного й мовного сві-ту набула свого актив-ного розвитку в п'єсах „Народний Малахій”, „Закут”, „Вічний бунт”, „Патетична соната”, „Маклена Граса”.

Це позначилося й на збагаченні художньої структури цих творів. З'явилися монологи, проповіді, сцени інтелектуально-світогляд-ної полеміки, алегорійно-концептуальні узагальнення.

У національно-поетичній драмі „Патетична соната” Марина Ступай, розмірковуючи над долею України, з притаманною їй інтелектуальною образністю й мелодійною ритмічністю виголошує Андре Пероцькому свої потаємні думки, сподівання: „А вгадайте, що мені ввижається од музики?.. Щось чудне і незрозуміле. Привид, сон, реальність, усе разом... В тій країні дівчина самітня. Мріє й жде. І знаєте кого?.. Лицаря, що любить