Проте найбільше бажання обернулося найбільшою трагедією. Пов-ністю „переселившись” у свій сфантазований світ, Малахій не визнає власної доньки й, зрікаючись „родинного стану”, відмовляється від неї. Він повністю в собі, у своїх мріях, у „голубих своїх країнах”. Це стає тра-гедією для меншої доньки, а збожеволілий Малахій почуває себе щасли-вим у відмові від родинних почуттів й обов'язків.

М. Куліш ще сильніше загострює ситуацію у восьмій сцені п'ятої дії, малюючи гротескно абсурдистську картину: Любуня, не витримавши такої зустрічі з батьком, „завісилась”, а спокійний Малахій, перебуваючи у міцних обіймах своїх наснажено фантазійних уявлень, тут же, в бу-динку розпусти, сидить і грає на дудці, вважаючи, що „він справді тво-рить якусь прекрасну голубу симфонію...”.

П'єса „Народний Малахій” містить класичні риси, якості майбутнього „театру абсурду”. Дії, що відбуваються у ній, межують на грані фантасма-горії та реальності. Твір характеризується використанням метафорично-символічної сюжетики;

уведенням химерних, гранично акцентуйованих дійових осіб (сцени на „Сабуровій дачі”, постаті й потік свідомості бо-жевільних);

переплетенням побутово-конкретного й химерно-фантас-магорійного, реального та ірреального, видимого й сфантазованого аж до стирання граней між ними;

домінуванням абсурдистської логіки в розвитку образу Малахія, у формуванні контрастних композиційних начал твору;

трагедійним фіналом, що вражає своєю несподіваністю й художньою силою.

Основні компоненти поетики художнього аб-сурду виразно й вмотивовано уведені М. Кулішем до художньої тка-нини п'єси.

Важливе місце в драматургічній спадщині Миколи Куліша посідає мотив України. Його розроблено практично в усіх відомих нам творах митця. Багатопланово й самоцінно цей мотив осмислено в одній з „вер-шинних” п'єс М. Куліша — у „Патетичній сонаті”. Мотив України в цьо-му творі розростається до розмірів макрообразу. Україна в „Патетичній сонаті” — це духовний і художній простір, на якому і заради якого роз-виваються події.

Образ України виконує в п'єсі різноманітні функції. Концептуальна функція полягає у тому, що всі персонажі розкриваються через своє ставлення до долі України, через своє розуміння її минулого, сучасного й перс-пектив. Сюжетна лінія виражається в тому, що основні події зосереджені на протиборстві різних духовно-ідеологічних сил України, кожна з яких прагне утверджувати себе й свої цінності. Композиційна — у тому, що всі частини твору побудовані за ритмікою напруженого розвитку укра-їнської тематики. Мелодійна функція втілюється у постійному інтона-ційному озвученні динаміки подій п'єси — від козацької мелодики через барви й ритми Бетховенської „Патетичної сонати” до революційно-інтер-національних звукових потоків. Мотив України виконується на різний музичний манер, і від цього збагачується художньо-інтонаційна палітра твору.

Образ України зображено драматургом у трагедійному ракурсі, що відтворює авторський біль, тривогу, занепокоєність станом України. Це п'єса-роздум, п'єса-проекція, п'єса-передчуття. У творі знову ви-явив себе трагедійний хист драматурга, його нахил до гранично гост-рих зіткнень, максималістських характерів, надзвичайно повно, по-декуди екстремально виражених почуттів, суто трагічної розв'язки конфліктів.

Україна осмислена митцем як простір страждання, інтелектуальних і воєнних суперечок, як простір зіткнення інтересів різних сил й угрупувань. У кожної зі сторін, що діють у п'єсі, свої заповітні мрії щодо Украї-ни, своя концепція її бачення, свій стиль боротьби за неї. Кожен з пер-сонажів узагальнює певну світоглядну й духовну силу, що діяла в Україні під час революції та національно-громадянської війни.

До романтичних прихильників української держави належить у творі Іван Ступай-Ступаненко. Це літня людина, для якої найважливішим у житті є здійснення мрії про незалежну Україну. Він патетично підтри-мує заклики Центральної Ради. Він і своє життя згоден покласти на вівтар побудови нової України. У своєму щоденнику він палко занотовує: „Чи-тав, як у неділю в Києві відбулося велике українське віче. Сотні, тисячі, десятки тисяч українців заприсяглися образом Шевченка не складати рук, аж доки не відбудована буде вільна наша Україна. Присягаюсь і я!”

Його духовний ідеал — запорізьке козацтво, яким він вимірює сьо-годення й майбутність України. Йому постійно ввижаються картини ге-роїчного запорізького війська, пройняті романтичним, мрійливим ду-хом. Ступай-Ступаненко занотовує, як йому „вчувається: сивоусі лицарі-запорожці мчать кіньми вічним степом по щастя-долю для своєї України”.

Він прагне, щоб Україна була не тільки назвою, а щоб вона була спов-нена національного духу, щоб у ній розвивалися українські культура, мистецтво, мова. Сам Ступай-Ступаненко надзвичайно шанує рідну мову, говорить виключно правильною літературною мовою, витриманою в романтично-поетичних тонах, і поціновує, коли українською мовою розмовляють інші.

Він переконаний, що Україна — духовний центр світу, що все україн-ське — талановите, а талановите — українське або пов'язане з українсь-ким. Митець уводить і комічні штрихи в образ Івана Ступая, підкреслю-ючи завзятість та наївність окремих його суджень.

Жорстокі реалії соціальної боротьби Ступай-Ступаненко переносить важко. Уданому випадку його хвилює одна проблема: що буде з Україною в разі перемоги тієї чи іншої сили. Він проти трикольорових, оскільки це означає повернення до минулого, але і проти червоних, тому що вони не визнають державних меж і за Інтернаціонал. Ступай-Ступаненко на-пружено шукає шлях України і своє місце в суспільних зіткненнях і по-трясіннях. Фінал лінії Івана Ступая у п'єсі є символічним: він гине, так і не знайшовши виходу й майбутності для України.

Погляди батька певною мірою поділяє і Марина. Проте драматург підкреслює, що вона прагматичніша за батька, не задовольняється мріями