Марина зображена речником української ідеї. Їй притаманні рі-шучість, самовідданість, максималізм. Вона згодна життя своє віддати заради „українських зорь”, що, врешті, й стається. Марина напружено розмірковує над минулим і сучасним станом України. Її спостереження гіркі, думки образні, інтонації скорботні. Свій образ України вона зма-льовує у розмовах з Андре крізь призму національних критеріїв: „Ніби темна й дика є країна, і така ж пригноблена, що забула навіть про своє учора і не зна, що буде з нею завтра. Сон. Два замка іржаві висять, печаті з орлами — білим, двоголовим. Замкнуто минуле, замкнуто прийдешнє”.

Ідеал Марини — боротьба. її мета — Україна. Без будь-яких протек-торату чи автономії. їй властиві якості бунтарки: гордість, гідність, ра-дикалізм. Кохання для неї теж можливе тільки на тлі боротьби за Украї-ну. Вона романтично чекає на лицаря, який підтримає її у прагненні „гетьманської булави” й заради цього віддасть себе їй, Марині, та її іде-ям. Інтимний світ героїні характеризується поетичною ніжністю, яскра-вістю фантазії, алегорійною вивершеністю.

Марина Ступай вірить тим, кого вважає однодумцями (Андре). Вона спроможна завдяки зусиллям волі, духу знайти вихід в екстремальній ситуації (сприяти врятуванню заарештованого Андре). Вона безком-промісна і за жодних обставин не відмовляється від власної мети, навіть перед стратою. Вона вся напружується заради своєї ідеї - емоційно, інте-лектуально, дієво. Художньо переконливим є те, що саме Марина орга-нізує й очолює повстання, формуючи загони й встановлюючи „зв'язок з околичними хуторами”.

Загибель Марини є символічним розв'язанням ще однієї концепту-ально-сюжетної лінії твору. Її ідеї (в тих межах, у яких вона їх прагнула й уявляла) в драматичних перипетіях тогочасної дійсності виявилися нездійсненними.

Помітну роль у композиційно-сюжетних зв'язках п'єси відіграє Ан-дре Пероцький, який репрезентує іншу групу персонажів зі своїми по-глядами на місце й устрій України.

Він з'являється в першій дії, повертаючись з фронту додому. Влас-ні потаємні думки він не поспішає виголошувати, притримуючи їх для вирішального моменту. У діалозі з Мариною (перша дія, третя сцена) Андре викладає лише частину своєї програми, підкреслюючи, що вітає Лютневу революцію „Нам потрібніший тепер трикутний капелюх, ніж Мономахова шапка”, але не наголошує на тому, що його ідеалом є післялютнева Росія й Україна у складі оновленої Росії. Більше того, він в унісон думкам Марини патетично підтримує її українську ідею, запевняючи, що його приваблюють (у соціодуховній проекції) „укра-їнські зорі, дзвони і сходи”.

У його судженнях звучать окремі критичні ноти стосовно старої держави: „Вся Росія — це нерухомий був гнітючий монумент: трон, до його сходи — приступці рабства і на приступцях ми, раби”. Під час демонстрації він, маючи на меті майбутність Росії, виголошує своє політичне кредо — посилення й розширення нової Росії. Андре Пероцькому властиве панросійське бачення світу. Його словесна підтримка Марини має, насамперед, тактичне спрямування й певною мірою зумовлена емоційною захопленістю нею.

Драматург показує, що жорстока напруга національно-громадянської війни похитнула впевненість Андре у собі. Він згоден відмовитись від своїх мрій, бажань, облишити бойові дії та оселитись з Мариною „на хуторі десь удвох... у зелений затишок...”. Проте цей епізод у розвитку образу Андре Пероцького сприймається як його тимчасова слабкість. Під час контрповстання проти більшовиків він змальований як тверда і рішуча особа. Його наміри боротися за Росію, за „Іванову дзвіницю, а над нею північну зорю” виголошені чітко й однозначно. Він вже не приховує перед Мариною того, чого насправді прагне, й таким чином у творі виявляються зіткненими „російська” та „українська” ідеї.

Концептуальною є кінцева сцена у розвитку образу Андре. Коли по-встанці разом з корнетом Пероцьким оволодівають українським містом, з ґанку Пероцьких кидають жовто-блакитний прапор і натомість виві-шується російський, трикольоровий. Цінності й ідеали Андре тепер вияв-лені повністю, характер саморозкрився, лінію завершено.

Зображення долі України було б не повним, якби драматург не вивів ще одну групу персонажів — більшовиків. У „Патетичній сонаті” вони представлені образами літнього Гамаря та юного Луки. Як і в кожного прошарку персонажів, у них є своя концептологія й своє бачення Ук-раїни.

Гамар — один з організаторів революційного руху. Своє призначен-ня він передусім убачає в тому, щоб змінити світовий порядок. У його свідомості пріоритетне місце посідають проблеми соціальні, а не на-ціональні. Україна для нього — це територія, на якій панує соціальна несправедливість. І тому Україну треба радикально реформувати за тими канонами, які він вважає провідними й визначальними.

Керівною у вчинках Гамаря є ідея „зорі соціалізму”. Вона для нього стала мірилом етики, дій, перспектив. Митець показує, що навіть у найбільш скрутні, найбільш напружені моменти у свідомості цього пер-сонажа переплітаються думки про надзвичайність певної ситуації та про соціальний переустрій усієї планети. У „Патетичній сонаті” Гамар зобра-жений як ідеолог радикального спрямування. Сфера його мислення — людство, Україна ж виступає шляхом до втілення планетарних перетво-рень.

Лука також палко вірить у „справу соціальної революції”, наголошу-ючи на її негайному здійсненні. Революційні ідеї він сприймає на віру. Драматург закцентовує увагу на тому, що свої погляди Лука немовби за-позичує в інших і часто посилається на когось у власних висловах.

Чимало рис зближує Луку з Мариною Ступай. Ці персонажі, репре-зентуючи різні духовно-світоглядні верстви, у багатьох аспектах є дуже близькими.

Як і Марина, Лука бачить себе тільки у боротьбі. Як і Марина, він