Мотив протестного існування Микола Куліш продовжує веден-ням образу Ігнація Падура, з допомогою якого драматург порушує віч-но актуальну проблему „митця й влади”.

Падур у минулому — відомий музикант, якому „навіть пророкува-ли світову славу”. Він поціновує незалежність у поглядах, оригінальність думки, шанує талановитість людини, у чому б це не виявилося. Він є інтелектуалом чи не найвищого гатунку. Його розу-міння людини, мистецтва базується на філософських ідеях. Він обіз-наний з концепціями Канта, Гегеля.

Падур глибоко усвідомлює трагізм своєї долі: колись він був пал-ким прихильником певної ідеї (у тексті п'єси її подано як „польську національну” ідею), добровільно пішов її утверджувати й поширюва-ти; з часом з'ясувалося, що як талановитий та самобутній музикант він вже не потрібен владі. Його місце зайняли, як він сам каже, „не музи-канти, а нездари-ремісники”, зручні тим, що „грають на казенних стру-нах улесливі симфонії диктаторові”, за таку службу „їм надано дири-гентські пости в мистецтві”, йому ж „пан Пілсудський дав оцю буду...”

Драматург підкреслює домінування чуття власної гідності у харак-тері Ігнація Падура. Музикант пишається тим, що не став служити владі „Пішов у буду, а не став на коліна. І не стану! Здохну от у цій буді, а не стану!”

У кількох репліках Падура не тільки змальовано історію життя кон-кретного персонажа, але й виділено сутність трагедії відносин митця й влади, у яку він вірив і яка, використавши його, від нього ж відмовилась. Істо-рія Падура характеризується широким філософсько-мистецьким під-текстом.

У сюжетиці п'єси образ музиканта посідає незначне місце. У роз-витку конфлікту він майже не бере участі. Проте в концептуально-сим-волічному аспекті образ Падура має надзвичайно важливе значення як для п'єси, так і для М. Куліша. Головне призначення цього персонажа — окреслити в духовно-художньому ракурсі проблему взаємовідносин та-ланту й жорстокої, деспотичної влади.

Розвиваючи драматичну думку, Микола Куліш показує, що імпера-тивна влада руйнує мистецтво, оскільки у неї немає зацікавленості в існу-ванні самобутнього, незалежного художника. Вона прагне сформувати „привласнене” мистецтво, що стало б для неї сферою задоволень і втілення потрібних їй завдань. Схема-символ „диригентські пости — для зручних, буда — для інакомислячих” свідчить про те, що посилення негативних тен-денцій у суспільстві поєднується з „падуризацією” життя й мистецтва, що відбувається відлучення самобутніх митців, які залишаються наодинці із со-бою й своїми стражданнями, від суспільства.

У „Маклені Грасі” драматург підійшов до проблеми зображення хит-кості багатства. Згідно з концепцією твору, віддаленість багатства від гра-ничної бідності не є абсолютною, і в умовах кризового, нестабільного суспільства кожен господар може стати бідняком і жебраком. Цю пер-спективу митець розвиває, змальовуючи образ Юзефа Зброжека.

М. Куліш підкреслює, що Зброжек давно задумав піднятися з макле-ра до господаря. Двадцять три роки він „складав по камінцю” свій капі-тал, щоб у зручний момент купити фабрику свого хазяїна Зарембського. Він почував себе заможно, комфортно в житті, будучи переконаним, що „по золотій драбині можна перелізти через будь-які високі права”. Світ він сприймає крізь призму золотого блиску. Маклер упевнений у своїй силі й непохитності. Драматург показує, як він рахує години до того мо-менту, коли стане господарем фабрики й зійде „он на той високий балкон” Зарембського. Проте все в одну мить змінюється з банкрутством банку, в якому Зброжек тримав накопичені гроші. Світ для нього мерк-не, життя втрачає сенс. І маклер залишає для себе єдиний моральний і водночас комерційний вихід — „заробити на власній смерті”.

Більшість характерів п'єси зображені у напруженій внутрішній ди-наміці (Маклена, Зарембський, Зброжек). Драматург помітно інтелек-туалізує своїх персонажів, наповнюючи їхні репліки роздумами над про-блемами цінності буття, мистецтва, людських стосунків.

Символичним є й те, що у „Маклені Грасі” М. Куліш відтворив соці-альну ієрархію в суспільстві, помістивши основних персонажів в одно-му будинку. Нагорі, у найкращих кімнатах, живе пан Зарембський, ґанок відведено родині Зброжека, у підвалі мешкають Граси, поза будинком, на вулиці, ночує музикант Падур. Багатство й бідність знаходяться по-руч, під одним дахом. Таким розташуванням персонажів митець актуал-ізував традиції та принципи національного вертепного дійства, звівши у складному мультиінтонаційному сюжеті представників різних соціо-культурних прошарків і поглядів.

Стан сучасного суспільства викликав у драматурга сумні думки й гіркі настрої. Останні репліки п'єси (вони належать Маклені), як і останні ремарки, сповнені тривоги й невизначеності. З убивством Зброжека кон-флікти драми гранично загострені, проте знову ж таки не розв'язані. П'єса завершується, але трагедія людини в дисгармонійному суспільстві продовжується.

Контекстовий рівень оцінки художньо найпотужніших творів М. Куліша відрізнявся широкою історико-літературною проекцією. До-сить пригадати, що в українській театральній і літературній критиці кінця 20-х років проводилися численні паралелі між п'єсою „Народний Малахій” та романом „Дон-Кіхот”, між образами Малахія Стаканчика й Дон-Кіхота Ламанчського.

Ґрунтовну оцінку художнім якостям „Патетичної сонати” дав пись-менник Ф. Вольф, який у передмові до німецького видання цього твору на початку 30-х років XX ст. називав його „шедевром” і підкреслював, що „за формою... — цей донині найбільший витвір української драми — можна порівняти у світовій літературі лише з такими драматичними шедеврами, як „Фауст” і „Пер Гюнт” Таким чином, створен-ня „Народного Малахія” і „Патетичної сонати” вивело М. Куліша на один рівень з такими митцями, як М. де Сервантес, Й. Ґете, Г. Ібсен.

Масштаб таланту Миколи Куліша був зрозумілий багатьом митцям з того кола, у якому жив і спілкувався драматург. Про М. Куліша як про одного з найблискучіших сучасних письменників України говорили М. Хвильовий, Ю. Яновський, В. Сосюра, І. Дніпровський. У сучас-ників уже