У діалогах зосереджено духовне життя Кулішевих персонажів — їхні уподобання, рішення, помилки й відкриття. У діалогах його герої ви-словлюють свої потаємні думки, почуття, ставлять безкомпромісні й дивовижно прямі запитання, реалізують своє право на рішучу позицію або демонструють її відсутність. У діалогах у сконденсованому вигляді знаходять свій відбиток вчинки й дії персонажів. Театр М. Куліша — це передусім гостросюжетний рух діалогів, урізноманітнених й в інших фор-мах драматургічного мислення.

У плані використання діалогів драматична творчість М. Куліша найбільш споріднена з драматургією В. Винниченка, який також розви-вав інтелектуально-психологічну динаміку п'єс через насичене комуні-кативне життя персонажів. Ціннісний „зріз” Винниченкових дійових осіб подано крізь призму розмов, роздумів, словесних самовиявлень. Його герої схильні до суперечок, виголошення політичних програм, гасел, утвердження власних життєвих і моральних уподобань. Для них слово є чи не домінуючою сферою духовного буття.

Серед прийомів, що їх Микола Куліш активно застосовував у своїй творчості, особливий інтерес викликає уведення в структурно-компо-зиційну канву драматургічного твору численних полілогів. Це призвело до того, що полілог став характерним атрибутом Кулішевої драматургії, загальною рисою його драматургічної творчості, якістю, що її він по-слідовно відшліфовував і збагачував.

Полілогічні форми в п'єсах М. Куліша пов'язані з масовими сцена-ми. Найчастіше вони використовуються у творах, де як тло використо-вується широкий людський загал,— драмах „97”, „Комуна в степу”, „На-родний Малахій”, „Прощай, село”. Кулішеві полілоги — це форма вираження безмежного спектру народних голосів, думок, настрою, це прийом створення поліфонічного звучання живих інтонацій та почуттів. Полілоги формують образ натовпу, живої маси, яким притаманні різно-манітні поривання, стихійні інстинкти, строката розмаїтість натяків, суджень, поглядів.

Полілогічним періодам у п'єсах М. Куліша властиві короткі, швидкі репліки персонажів; багата експресивна палітра; використання у мові дійових осіб незавершеної фрази, що посилює тональність життєвості мовлення, природності ситуацій, подій, які відбуваються з персонажа-ми, й надає динаміки художнім реаліям, збагачує художню структуру недомовленістю й багатозначністю, активізує творчу уяву, емоційно-асо-ціативне мислення читача.

Творчість М. Куліша — це не тільки драматургія характерів, сцен, ідей, це також і драматургія мови. Категорія мови посідає у Кулішевій есте-тичній системі одне з домінантних місць.

Зі своїх перших творів до останніх М. Куліш утверджував себе як живописець слова, словесного звукозапису, вербального вираження бут-тя. Слово в нього ставало початком інтриги, від слова йшла побудова характеру, у слові він знаходив витоки мелодійно-інтонаційної партиту-ри твору, зі словом пов'язував можливість різноманітної філологічної гри в п'єсі, у слові втілювалося максимальне напруження концепцій та інте-лектуальної сюжетики драматургічного твору.

Митець надавав неабиякої ваги мовній відшліфованості, мовно-тро-пеїчним якостям своїх п'єс. Слово в його творах грало багатьма барвами й тональностями: інтонаціями народної говірки, гостротою сюжетних ходів, колоритністю народного гумору, напруженістю розумових по-шуків, поетичною глибиною світоглядних висновків та узагальнень. Слово в Кулішевій драматургії — чи то стислі або гранично розгорнуті ремарки, чи то монологічні, діалогічні або полілогічні репліки дійових осіб — вирізнялося влучністю, образністю, економністю, асоціативні-стю, інтелектуальністю.

Всі струмені, складові Кулішевих образно-художніх конструкцій про-ходили через поле мови й збагачувалися нею. Як слушно зазначала Н. Кузякіна: „Його театр був театром насамперед літературним, театром виразного, вагомого, багатогранного слова й іншим бути не міг”. Особливо яскраво в п'єсах М. Куліша постає народна мова, якою дихає ледь не кожний з творів. Поліфонія народного мислення, голосу робить твори Куліша панорамним літописом національного буття. І сло-во — колоритне, образне, індивідуалізоване, інтелектуальне, філософ-ське — посилювало в цьому літописі ефект достовірності, переконли-вості, глибинності у моделюванні реальних конфліктів та протиріч.

Мовно-художня специфіка п'єс М. Куліша зазнала на собі відчутно-го впливу його концепції „живого” слова. Мовою своїх дійових осіб ми-тець засвідчив безмежний потенціал поетики народного мовлення.

Відшукані драматургом у національній мовленнєвій сфері „живі” слова й вислови ставали часткою його загального художнього мислення, а виліплення мовного портрету конкретної дійової особи свідомо чи підсвідо-мо враховувало інтонаційно-образну стилістику почутих або записаних ним „живих” словоформ.

Кулішеві персонажі висловлюються емоційно, влучно, дотепно, об-разно-метафорично. Його характери „розпочинаються” з індивідуаль-ності мови, з вирізьблення їхнього мовного колориту, експресивно-сти-льових відмінностей. Через „живе” слово митець рухався до „живої” інтонації, „живого” інтер'єру, на тлі якого розгортаються події та зіткнен-ня, а врешті й до „живого” характеру. У стилістиці „живої” мови Куліш знаходив власні прийоми сюжетобудування й характеротворення. Ство-рення мовного колориту драматургічного твору набуло для Куліша не-абиякого мистецького значення.

Драматург не лише проникливо відчував поетику народного слово-вживання, але й подав взірці елітарно вивершеної художньої мови. „На-родний Малахій”, „Мина Мазайло”, „Патетична соната”, „Вічний бунт” містять фрагменти, сцени, що демонструють нахил митця до ускладнен-ня мовної партії твору, до конструювання художньо зашифрованого та поліінтерпретаційного надтексту. У цих п'єсах М. Куліш виявляє себе художником і творцем інтелектуального, опоетизованого, алегорійного слова.

У драматурга були підстави говорити про неосяжну, напружену, не-видиму внутрішню мовну роботу. „Мене мучить слово”,— констатував М. Куліш одну з особливостей своєї творчої лабораторії. Уточ-нюючи ступінь своєї спорідненості з художньо мовним буттям, він за-значав, що його „намучило слово” за увесь період драматургічної ді-яльності.

М. Куліш зробив помітний внесок у розвиток теорії та практики драматургії. Він реформував саму драматургічну форму — композицію, архітектуру твору, надавши їй гнучкості, ємності, динамізму. Він напов-нив драматичний твір багатствами слова, музики, світлотіні, контрастів, ритму, узагальнень, кольорів, метафор, алегорій, асоціацій, алюзій, підтексту, створив з нього феномен поліінтерпретаційності.