Ю. Смолич у низці мемуарних есе „Розповідь про неспокій”, уза-гальнюючи свої спостереження за духовно-художнім розвоєм драматур-га й осмислюючи його роль у літературно-організаційному русі 20-х - першої половини 30-х років XX століття, емоційно й натхненно писав: „Був Куліш людиною виключної творчої та громадської енергії; все, що він встиг зробити, то був лише початок, тільки перший, несміливий ще приступ, тільки заспів і проба сил — все і в творчому, і в громадсько-му житті Гуровича було ще попереду. Творчої та громадської енергії було в ньому закладено ген на багато-багато десятиліть, і розвивався його талант не повільно, не спроквола, а бурхливо — крещендо-крещендо! — як ні в кого з його сучасників”.

В И С Н О В К И

Отже, драматургія Миколи Куліша це багатогранне гранично-загострене зображення побуту, соціально-культурних процесів, інтелектуальної динаміки, світоглядних тенденцій, психологізму внутрішнього світу селянина. Його творчість — це складна панорама різноманітних ху-дожніх засад, естетичних доктрин, формотворчих концепцій, що, на перший погляд, інколи заперечують одна одну, але насправді свідчать про глибинний, багатоаспектний та внутрішньо розкутий розвій худож-ньої свідомості митця.

Основними проблемами Кулішевої драматургії є пошуки нової генерації української інтелігенції, деструктивних явищ у свідомості і почуттях героїв, внутрішньо-психологічні процеси робітничого класу, духовний стан міста і села, національно-історичні проблеми.

Кулішевій драматургії притаманні експресіоністичні мотиви, що виражаються в максимально загострених ситуаціях, де на перший план виступають психологічні мотиви, інтелектуальні акценти, внутрішній мікросвіт особистості.

Митець зображає такі стани героїв, які перебувають на межі інтуїтивного, свідомого та ірраціонального.

В центрі художнього світу завжди знаходиться особистість з її внутрішньо-психологічними та душевними переживаннями, та інтелектуаними пошуками вирішення проблем.

Художні особливості драматургії визначаються багатоплановістю зображення, та сюжетно-композиційною поліфункціональністю, підтекстовою глибиною.

Його персонажі мислителі, інтелектуали, полемісти, бунтівники.

Серед жанрових особливостей драматургії Миколи Куліша особливий інтерес викликає введення в структурно-композиційну будові твору численних монологів, діалогів, полілогів, мізансцен та пасажів, епатажних реплік, афористичних висловів, жартівливих умовиводів, трагікомедійних суджень, мовленнєво-фонетичної гри, інтелектуальних пошуків комізму, сатири, сарказмів, філософізмів.

Зокрема „Мина Мазайло” — це твір про трагікомедійність життя, про ко-медійній трагізм людських доль, про широкий спектр безпосередніх і непростих людських характерів, про вічну силу кохання, твір високої архітектонічної культури, де просинтезовані оригі-нальна сюжетика, метафоричний світ персонажів, колізійна напруга, динаміка соціокультурного й інтимно-особистісного начал, психологізм розмаїття думок, побудовчі й структурні знахідки, багатство інтонацій-ного малюнку, універсальність функцій і полімелодійність звучання укра-їнського слова. Це твір, у якому класично й різноаспектно втілилися артистизм та інтелектуальність драматичної форми, притаманні творчій аксіології Миколи Куліша.

„Народний Малахій” будується, як історія хворої на шизофренію людини з типовими маніями та надлюдською наполегливістю в досягненні фанатичної мети. Для сучасної світової драматургії, така будова не є абсолютно новою, вона досить часто використовується в літературі авангарду, в драматургії абсурду. Головна ідея „Народного Малахія” – негайна реформа людини. В його хворій уяві постають картини такої реформи: „Він покриває кожного голубим покривалом, повчає, переконує, потім робить магічний рух рукою і тоді з-під голубого покривала виходить оновлена людина, страшенно ввічлива, надзвичайно добра, ангелоподібна. Далі ці люди, багато людей і він на чолі їх, з червоними маками та з жовтими нагідками йдуть в голубу даль, по дорозі бачать – стоїть гора Фавор... По тому в голубому мареві маячить якийсь новий Єрусалим, далі, в голубі долини, в голубі гори, знов долини, голубі дощі, зливі і нарешті голубе ніщо”.

П’єса „Хулій Хурина” – підтекстова сатира на суспільне життя 20 років минулого століття без зайвого натяку на її реальне історичне підгруннтя. Використовуючи анекдотичний сюжет і асоціативно-співвідносні звязки на твори світової літератури „Ревізор”, „Хуліо Хурентіно” „Дванадцять стільців”, „Золоте теля” Микола Куліш зобразив конкретний період історії життя суспільства з точки зору сатири і скепцетизму.

„97” написано в традиціях реалістичного художнього мислення, що було властивим для перших драматичних творів М. Куліша. Усі категорії твору — проблематика, сюжет, ком-позиція, персонажі, мова — представлені у характерних реалістичних ракурсах. Художнє значення драми „97” полягає тому, що вона є своєрідним естетичним ключем до розуміння образно-світоглядної спе-цифіки та еволюції творчості М. Куліша. У п'єсі закладено основні риси та якості Кулішевої драматургії, що пізніше будуть різноманітно розвиватися, варіюватися й поглиблювати-ся, а це: поєднання побутового матеріалу із соціальним тлом та проблемати-кою; тяжіння до узагальненого, символіко-філософського осмислення художніх подій та реалій; відчуття трагедійної складності індивідуального життя й суспільних процесів; зображення дисгармонійності та розщеп-лення людської психіки; зосередження уваги на трагедії особистості в кон-тексті соціально-духовних зламів і протиріч.

У драмі „Маклена Граса” Куліш закумулював чимало з тих про-блем, що були розроблені ним у попередніх творах — у „97”, „Народно-му Малахієві”, „Патетичній сонаті”, „Вічному бунті”. Це проблеми впли-ву бідності, голоду на психіку й соціопсихічну поведінку особистості, взаємин непересічної особистості й соціуму, драми людини на тлі світо-глядних змін, долі митця у добу соціальних зламів, бунту проти стерео-типів і соціальних шаблонів тощо.

Серед концептуальних картин кулішевого слова варто виділити розвинену цілісність художнього образу героя (Мусій Копистка („97”), Хома Божий („Хулій Хурина”), Антип Радобужний („Зона”), Малахій Стаканчик („Народний Малахій”), Овчар („Закут”), тьотя Мотя і дядько Тарас („Мина Мазайло”), Ілько Юга („Патетична соната”), Семен Пархімча („Прощай, село”), Ромен і Байдух („Вічний бунт”), Ігнацій Падур („Маклена Граса”)), абстрактних образів (образУкраїни, образ села...) та узагальнених образів (образ матері).

Таким чином в основній