У другому і третьому планах п’єси відбувається те, що в логіці зветься „підміною тез”. Цілком вірна теза: „міщанство вороже людському” несподівано і, слід визнати, не дуже майстерно підмінена тезою другого плану - більшість людей – міщани”, а це логічно завершиться трагедійним забарвленням третьої лінії – „в зіткненні з міщанським – людське гине”. Вся парадоксальність зміщення тез і розкривається в еволюції образу Малахія Стаканчика, що 47 років благоденствував „нормальним” міщанином, а потім несподівано став „людиною” й ніби тому загинув у зіткненні з суспільством.

Той факт, що письменник зробив Малахія божевільним не знімає поставлених проблем. Навпаки, користуючись „клінічним станом” свого героя письменник вкладає в його уста важлива міркування, від яких інколи тхне духом націоналізму:

про негайну реформу людини і в першу чергу українського народу, бо в стані дядьків та перекладачів на тім світі зайців будем пасти;

про реформу української мови з погляду повного соціалізму, а не так, як на телеграфі, що за слово „уночі” правлять, як за два слова „у ночі”...

У сукупності своїх мрій та вимог Малахій стає пропагандистом якогось невідомого „голубого життя”, сучасну радянську дійсність від бачить лише в похмурих фарбах. Поставлений драматургом над суспільством сучасний Дон-Кіхот – Малахій Стаканчик виявляється енергійною „гуманною” людиною, яка щиро прагне знайти вихід з міщанського болота.

Характер Малахія трагікомедійний, бо він не зовсім усвідомлює те, що робить. Трагічна провина опановує Любуню, яка немов спокутує батькові гріхи, хоче його врятувати від погибелі, а сама гине. „Трагічна провина Любуні в тому, що вона покинула світ, в тому, хто її виховував і дав їй змогу знайти себе. Шлях її на Голгофу – добровільний і усвідомлений. Жертва її даремна і розплата життям неминуча. Голуба Беатріче українського театру, один з найяскравіших образів української літератури, Любуня вносить у плетиво тем „народного Малахія” лірично-співучу концепцію ніжності й приреченості. Без цієї теми ріжучий дисонанс теми Малахія на контрастному тлі двох суспільних ладів – патріархального і технічного – був би може нестерпним” – зазначив Юрій Шерех.

Р О З Д І Л ІІ

Архітектонічна партитура комедії „Мина Мазайло”

У кожній національній літературі є твори з особливим статусом, з особливими резонансом та популярністю. Вони одразу ж стають подією літературно-мистецького й духовного життя. У них з'являється чимало шанувальників і поціновувачів. Ці твори закономірно привертають посилену увагу й систематично стають об'єк-том різноманітних досліджень. Ними вимірюються рівень і досягнення літературного процесу. Вони стають своєрідним рубіконом, що немовби розподіляє літературний процес на період «до» і «після» їхньої появи. З ними пов'язані основні художні досягнення, що стають довго-тривалим надбанням національної літератури. Про них написано стільки, що у багато разів перевищує обсяги самих творінь. Їх небезпідставно ідентифікують з ви-явами національної ментальності й художнього генія. Такі твори стисло та ємно можна схарактеризувати одним словом — легендарні.

В українській літературі одним з цих творів є комедія Миколи Куліша «Мина Мазайло».

Комедію було закінчено наприкінці 1928 року. Вона одразу викли-кала зацікавленість і здобула підтримку з боку широких верств україн-ського суспільства. Лесь Танюк слушно підкреслював з цього приводу: „П'єсу відразу ж — винятковий для М. Куліша випадок! — було оцінено реперткомом дуже високо й рекомендовано до показу в усіх театрах Укра-їни...”

Уже весною, в березні та квітні, 1929 року комедію було поставлено в багатьох театрах — у Дніпропетровському театрі імені Т. Г. Шевченка, Курбасовому „Березолі”, театрі імені Івана Франка, яким.

Н. Кузякіна, детально аналізуючи сценічну історію п'єси, зазначала: „Грали комедію Куліша досить широко — в Дніпропет-ровську, Житомирі, Херсоні, Одесі, Вінниці, Маріуполі. У Києві, поруч із виставою франківців, „Мина Мазайло” жив на сцені обласного пере-сувного театру ... Гастролі Київського театру ОРПС по Україні засвідчили значну популярність „Мини Мазайла”.

Після постановки на театральному коні й публікації комедія швидко одержала визнання. Проблематика, художні реалії твору жваво обгово-рювалися у пресі, стали предметом дискусій, у процесі яких висловлю-валося чимало високих і дуже високих оцінок. Так, масштабний естетик М. Хвильовий оцінював комедію „Мина Мазайло” як „епохальне” для української літератури художнє явище. Тонкий Остап Вишня говорив про п'єсу як про „надзвичайної краси річ”, рівень же художньої довер-шеності Кулішевої роботи у цій комедії вважав недосяжним не тільки для критики, але й для колег-письменників, і відзначав: „Про автора не говоритимемо: це вище за нас”.

Репліки та афоризми, мізансцени та пасажі комедії різноманітно цитувалися й обговорювалися різними представниками українського суспільства. Образи, характери п'єси „Мина Мазайло” активно проек-тувалися на сучасну українську дійсність і трактувалися як живі й ори-гінальні типи з навколишнього життя.

Проблематика, художні реалії твору активно й пристрасно обгово-рювалися у газетах й часописах, і це дало підстави дослідникам наголо-шувати на тому, що „важко перелічити все друковане у тогочасній пресі про „Мину Мазайла”; це було б кілька сотень назв”.

Лесь Танюк, характеризуючи популярність „Мини Мазайла”, писав: „Одне слово, це був тріумф, загальнонародне визнання, довгожданий успіх”.

П'єса „Мина Мазайло” посідає особливе місце в драматургічному розвитку М. Куліша не тільки тому, що стала вершиною його комедіо-графії, а ще й тому, що створення й постановка цієї комедії виявилися піком його літературної популярності.

Комедія „Мина Мазайло” відрізняється оригінальним сюжетом, у якому переплетено культурно-соціальний