Поширено погляд, що „Мина Мазайло” — це комедія, де висвітлю-ються різні аспекти такого явища, як українізація. До певної міри це так. Але тільки до певної міри, оскільки таке тлумачення є лише найпершим, найочевиднішим враженням від п'єси, враженням, побудованим за „принципом айсбергу”.

Р О З Д І Л ІІІ

Інтермедія „Хулій Хурина”.

На основі курйозних історій, почутих в письменницьких колах М. Куліш, як справжній художник, зумів витворити сатиричну комедію, яка правдиво відбивала конкретну ситуацію в Україні в 20-х роках ХХ століття. Ця пєса під назвою „Хулій Хурина” мала виразне антибільшовицьке спрямування. В ній письменник не міг не помітити тенденцію до моральної та духовної деградації суспільства, побудованого на кшталт соціальних ідеалів. На кожному кроці він стикався з самодурством більшовичького ладу, його жорстокістю, немічністю, і хзагрозливою перспективою щодо українського народу.

Авторська зневіра у можливість розумної організації роботи проходить через весь твір. Письменик хотів прикрити її під заголовком „комедійка”, - мовляв, не надайте всьому цьому історичного значення, бо це лише жарт. Можливо, пєса справді була задумана, як жарт, як весела „проба пера, але між задумами і виконавцями пролягла значна відстань і легковажний жарт став тенденційною сатирою”, - зазначала Наталя Кузякіна і намагалась пояснити це протиріччя світогляду самого М. Куліша. Але в першу чергу, тут варто говорити не стільки про протиріччя світогляду, скільки про розходження його з творчими принципами драматурга, що твердо опиралися на національну основу і визначили магістральну лінію та естетичне спрямування творчості.

Коли тогочасні критики визначили комедію ідеологічно шкідливою, майже антирадянською, М. Куліш намагався пояснити це ідейним зламом, в 1926 році коли він перейшов з позиції активної боротьби революційної дійсності на позиції критичного ставлення до неї.

Не залишився непомітним для критики зв’язок „Хулія Хурини” з „Ревізором” своїми традиціями і сюжетними ходами. „Куліш... написав новітнього „Ревіроза” („Хулій Хурина”), але чи потрібний новітній „Ревізор”? – запитував критик В. Корняк і додав одразу на це негативну відповідь.

Прекрасні у пєсі сцени, в яких висміяно неймовірно довгі засіданні, списки промовців, які після скорочення незмінно збільшувалися, порожнечу багатьох урочистих царемоній з їх зайвим пафосом, „Бамканням у дзвони”, що починається з першої-ліпшої нагоди. Тут, у цих детелях, - все вірно, все правда. Це були недоліки про які слід говорити на повний голос, кричати, щоб всі зрозуміли й відчули огиду до седе й до тих, хто може терпіти це.

І. Микетенко в рецензії слушно відзанчив, що наші „болячки” зображені М. Кулішем з „теплим трохи скорботним почуттям” справді, гіркий біль драматурга за долю нашого народу відчувся в пєсі й передавався читачеві. У пєсі є багато спільного з дотепними картинами нашого побуту, змальованими трохи пізнішеь І, Ільфом і Є Петровим в романах „Дванадцять стільців” та „Золоте теля”, картинами, які й зараз не втратили своїх шанувальників. Багато спільного, доречі, з героями роману І. Ільфа і Є. Петрова мають і деякі персонажі пєси: надто вже „одеські” пройдисвіти, що втекли з Одеси, зокрема Сосновський, що чимось нагадує Остапа Бендера.

Досить цікаві сатиричні сцени співіснували в пєсі з явно двозначними узагальнюючими афоризмами, відданими афористам Хуні Штільштейну і його Сарі. Коли, наприклад, Хуна говорить про свого сина „мій болван”, що „він вже скінчив семилітню школу, а хіба не знаєте, що ця школа одне лишень місце дає: у батька на шиї?”, глядач сприймає це як непорозуміння. Проти кого й чого виступає драматург? Проти школи, яка „трудна”, важка чи проти того, що вона не трудова, хоч зветься трудовою, чи проти сина „болвана”? Подібні сумнівні вирази зустрічаються в пєсі не раз.

Вже сама назва пєси „Хулій Хурина” не просто вказувала на анекдотичний сюжет, що і дав життя комедії. Були у них і незрівнянно глибинні звязки з принципами еренбургівського письма в повісті „Хуліо Хурентіно” що викликала в ті роки запеклі суперечки, під час яких частина крнитиків називала повість контр революційною, а інша всіляко її підносила.

Спільність була в піднесені анекдота до рівня літературни, в свідомих настановах на умовність зображення, нарешті, в нечіткості авторських позицій, що викликала непевне враження. На відміну від п’єси „Отак загинув Гуска”, де авторська позиція була цілком ясною і неоднозначною, де великий сміх драматурга таврував вульгарне і потворне міщанство, в комедійці „Хулій Хурина”, - все це пройняте скептицизмом.

Р О З Д І Л IV.

Концептуальні особливості комедійної творчості М. Куліша.

Куліш писав майже тридцять років. Весь цей час він вчився писати, вчився удосконалювати художній текст, відчувати запах слова, семантику любові...

Він навчався — і писав невеличкі твори сатиричного спрямування. Воював — і складав коротенькі п'єси, що мали успіх у вояків. Працював у просвітницьких установах — і шукав себе в різних жанрах: від оповідань з життя дітей до циклу педагогічних нарисів та роману. А з якою наполегливістю й самовідданістю Куліш писав, коли переймався тільки творчою діяльністю! І навіть перебуваю-чи в ув'язненні, на Соловках, відчуваючи подих смерті, він теж сідав за папір — і надсилав листи, де відбивав свої настрої, почуття, турботи.

За одинадцять років