Перші колонії з’явилися на Західному узбережжі, а наприкінці VII ст.. до н.е. виникли і на Північному узбережжі Чорного моря – на острові Березань проти Дніпровського лиману.

Вихідці з Мілету опанували береги Бугу і заснували місто Ольвію – найважливіший форпост грецьких колоній у північному Причорномор’ї. Мілетяни ж заснували в Криму місто Феодосію, а на березі Боспору Кіммерійського (Керченської протоки), на території сучасної Керчі – місто Пантікапей, яке в подальшому стало великим центром Північного Причорномор’я і столицею Боспорської держави. У V ст.. до н.е. у районі сучасного Севастополя був заснований Херсонес.

На початковому етапі стосунки еллінів з місцевими племенами обмежувалися торгово-культурними контактами, що привело до розквіту античних міст у IV – III ст.. до н.е.

Існувала глибока обумовленість античного світогляду ладом соціального життя. В історичному плані можна простежити два найголовніші етапи в історії давньогрецького народу: стародавній, мікенський, якому притаманні ієрархічна система суспільства з царем-анаксом на чолі соціальної піраміди та міфологічна сутність думки; пізніший, полісний, коли суспільна структура почала визначатися принципом громадської рівності еллінів, а думка – раціоналізмом.

Бурхливе зростання та розквіт античної культури взаємопов’язані з рабовласництвом, яке вперше зумовило розподіл фізичної та розумової праці. Рабовласництво, яке б воно не було жахливе, перебуває у повній єдності з народженою на його ґрунті культурою Така невблаганна й жорстока діалектика історії. Потворний, нелюдський грунт, на якому коли-не-коли зросли найвеличніші твори філософії, науки, мистецтва, не стає від цього більш людяним і тому прекраснішим. Однак і прекрасні твори культури у своїй красі, глибині та загальнолюдській вагомості.

Рабська праця робила існування одних жахливим, а інших комфортним. раб в античності не існував без рабовласника, а рабовласник без раба. Вони об’єднані в одну нерозривну і органічну єдність. Раб – це істота, що здатна виробляти щось доцільне, але позбавлена особистої ініціативи, яка є результатом діяльності вільних громадян полісу. Якістю, що відрізняла елліна від інших народів, вважалося вміння організовувати дозвілля. Античність – це суспільство дозвілля. У давньогрецькій мові це поняття визначалося словом „схоле”. Це й вільний час, й інтелектуальні заняття, „вчена бесіда” (звідси наше слово „школа”). все це створювало можливість активної творчої праці вільних людей, стало передумовою розвитку культури.

Античний світ мав особливий рівень сприйняття краси. Насамперед античність ґрунтується на принципі об’єктивізму. В античності є свій абсолют – почуттєво-матеріальний космос. космос – це і є абсолютне божество. Античні боги – це ідеї, що втілюються у космосі, закони природи, які ним управляють. Звідси й античний пантеїзм. Те, що „наказує” космос, те й буде. Необхідність – це доля, поєднання фаталістичного і героїчного.

Космос – це лад, порядок, краса, витвір мистецтва, а людське мистецтво тільки наслідування йому. античність скульптурна, їй властиві симетрія, гармонія, ритміка, міра. Тілесна скульптура була статичною. давньогрецьке мистецтво не знало портрета, тому що не знало про існування особистості. Особистість для еллінів – це лише добре організоване живе тіло, а космос – це „що” а не „хто”. В цьому і була безвихідь, яка, нарешті, спіткала античність.

Міфи – основа та джерела античної культури.

Давньогрецька культура увібрала в себе традиції крито-мінойської культури. Чарівна, витончена, абсолютно завершена у своїй майстерності, ця культура розквітла у ІІІ та ІІ тис. до н.е. у східній частині Середземного моря – на острові Крит. Давньогрецька міфологія прославила цей острів легендами про закоханих богів і царівен, про героїв. На Криті народився головний еллінський бог Зевс, і туди ж , прийнявши подобу бика, приніс він на хвилях викрадену ним фінікійську царівну Європу. На Криті відважний Тесей вбив чудовисько Мінотавра, напівлюдину-напівбика, що жив у лабіринті. Нитка Аріадни, дочки критського царя Міноса, допомогла вибратися Тесею з лабіринту. Будь-який міф відрізняється від простого поетичного образу, метафори тим, що розповідає нам про події, що мали місце справді. Міф є поєднання ідеального і реального. Саме таке розуміння міфу дало змогу англійському археологу А. Евансу у 1900 р. відкрити доти невідому культуру. Він назвав Ії мінойською, за ім’ям царя Міноса, сина Зевса. А. Еванс датував цю культуру і визначив три її періоди: ранньомінойський – 2800 – 2200рр. до н.е.; середньмінойський – 2200 – 1600рр. до н.е.; пізньомінойський – 1600 – 1100рр. до н.е.

Грецька культура базується на міфологічній основі, яка має кілька культурно-історичних шарів. Більшість дослідників вважають, що формування загальновідомого грецького пантеону відбулося лише в архаїчний період. Космологічні уявлення давніх греків мають багато спільних рис з уявленнями багатьох інших народів. Вважалося, що споконвіку існували Хаос, Земля (Гея) та Ерос – життєва основа. Гея народила зоряне небо – Уран. який став першим володарем світу та чоловіком Геї. від Урана і Геї народилося друге покоління богів – титани. Титан Кронос скинув владу Урана. У свою чергу діти Кроноса – Аїд, Посейдон, Зевс, Гестія, Гера, Деметра – під проводом Зевса скинули Кроноса і захопили владу над Всесвітом. Верховним богом став Зевс – володар грому, неба та блискавки. Посейдон вважався богом вологи, Аїд – повелителем підземного світу. Дружина Зевса Гера була покровителькою шлюбу, Гестія – богинею домашнього вогнища. Як богиню землеробства шанували Деметра, дочка якої Персе фона, викрадена Аїдом, стала дружиною цього бога.

Від шлюбу Зевса і Гери народились: Геба – богиня юності, Арес – бог війни, Гефест –