У 1964 р. київський балет став учасником Міжнародного фестивалю класичного танцю в Парижі. Вистави і концертні програми були високо оцінені шанувальниками хореографічного мистецтва. Колектив з України був удостоєний найвищої нагороди Паризької Академії танцю - Золотої Зірки, а Іраїда Лукашова та Валерій Парсєгов - премій Анни Павлової та Вацлава Ніжинського.

Починаючи з 1950-х рр. київську оперу дедалі частіше називають колективом зірок. Перемоги на міжнародних конкурсах здобули Єлизавета Чавдар (Будапешт, Берлін), Бела Руденко, Євгенія Мірошниченко, Володимир Тимохін, Андрій Кикоть (Тулуза), Микола Кондратюк, Надія Куделя (Відень).

Традиційними стають перемоги київських вокалістів та артистів балету і в наступні роки на найпрестижніших оперних і балетних конкурсах у Москві, Тулузі, Софії, Римі, Токіо, Барселоні, Ріо-де-Жанейро, Варшаві, Афінах, Мадриді, Будапешті. Практично не відбувається жодного конкурсу, в якому б не брали участь і не здобували нагород артисти шевченківського театру.

Мистецьким проривом театру в Європу можна вважати тріумфальний виступ балетної трупи у Парижі (1964). Колектив показав три вистави - „Пахіту" Л.Мінкуса, „Франческу да Ріміні" П.Чайковського, „Підпоручика Кіже" С.Прокоф'єва, а також концертну програму, які пройшли при переповнених залах. Солісти балету Іраїда Лукашова та Валерій Парсєгов здобули найвищі нагороди фестивалю - Гран-прі, а також премії Анни Павлової та Вацлава Ніжинського. Київський балет отримав Золоту зірку - найвищу нагороду Французької академії танцю.

70–80 рр. ХХ ст. пройшли у відблиску яскравого таланту головного диригента театру Стефана Турчака. У виставах, якими він диригував (його ім’я носить Національний конкурс диригентів), розкрилися унікальні голоси Гізели Циполи, Марії Стеф’юк, Галини Туфтіної, Анатолія Солов’яненка та інших. Під художнім керівництвом Стефана Турчака київська опера неодноразово гастролювала в Західній Європі.

З 1992 по 2000 рр. балетну трупу Національної опери України очолював один з найвідоміших українських хореографів Анатолій Шекера (1935 - 2000), з ім’ям якого пов’язані досягнення українського балету останніх трьох десятиліть ХХ ст. Окрім класичних вистав - „Лебедине озеро" і „Лускунчик" П.Чайковського, „Раймонда" О.Глазунова, „Коппелія" Л.Деліба - він здійснив постановки багатьох сучасних творів, зокрема, „Лілеї" К.Данькевича, „Спартака" А.Хачатуряна, „Ольги" Є.Станковича, „Легенди про любов" А.Мелікова, привнісши на балетну сцену поліфонізм танцю, симфонічну розгорнутість хореографічної партитури. Його постановка балету „Ромео і Джульєтта", здійснена 1971 року, вже 30 років не сходить зі сцени. Вистава була показана в багатьох країнах і відзначена медаллю ЮНЕСКО як найкраща інтерпретація прокоф’євського твору.

-9-

Дедалі частіше імена київських митців з’являються на афішах багатьох зарубіжних театрів. Анатолій Кочерга та Вікторія Лук’янець співають тепер на найпрестижніших оперних сценах Європи. З тріумфом виступають у Метрополітен-опера та Нью-Йорк Сіті-опера Володимир Гришко, Михайло Дідик - у Гельсінкі, Москві, Детройті, Ірина Дворовенко танцює в одній з найкращих американських балетних труп, Іван Путров з успіхом танцює в Ковент Гардені. Олексій Ратманський очолив Датську Королівську хореографічну трупу, а Денис Матвієнко став прем’єром балету трупи Маріїнського театру в Санкт-Петербурзі.

Вистави київської трупи із захопленням слухали і дивились в останні роки в , , , , , , , , , , , , , .

Зараз у репертуарі театру понад п’ятдесят оперних і балетних вистав.

Театрально-сценічне мистецтво

Театрально-сценічне мистецтво, також сценографія - вид , що відтворює просторово-зображальне середовище, зоровий образ, місце і час дії постановки.

Античність і середньовіччя

Елементи театрального мистецтва (костюми, маски та ін.) народжувалися в найдавніших народних обрядах й іграх. У давньогрецькому театрі вже в 5 ст. до н.е., крім будинку , існували об'ємні декорації, які в епоху еллінізму сполучалися з мальованими. Принципи давньогрецького театрального мистецтва були засвоєні в театрі Древнього Рима, де часто застосовувалася завіса.

Існуючий уже за античності принцип симультанної декорації, (розрахованої на одночасний показ всіх місць дії) став характерним для європейського середньовічного театру, де спочатку роль тла при виконанні містерій виконував інтер'єр, а потім - зовнішня стіна церкви. Для середньовічних вистав було створено кілька типів сценічних площадок, статичних або пересувних; поряд з об'ємними декораціями (наприклад, "раєм" у вигляді альтанки або "пеклом" у вигляді пасти дракона) використалися й мальовані декорації (наприклад, зображення зоряного неба). У багатьох країнах середньовічної Азії (у тому числі державах Індокитаю, у Китаї і Японії) панували методи умовно-символічного оформлення сцени, згідно яким окремі деталі лаконічно позначали місце дії.

Відродження та Просвітництво

У 15 - початку 16 ст. в Італії, де до театрального мистецтва зверталися , , , й ін., складається тип перспективної декорації (, ), що зображує вулицю, що йде вдалину, і написаної на полотнах, натягнутих на рами (окремі частини виконувалися з дерева); такі декорації відтворювали одне незмінне місце дії для спектаклів певних жанрів (до середини 16 столітті С. Серліо розробив 3 типи оформлення - для трагедії, комедії й пасторалі).

Феєрично-видовищний характер придворного оперно-балетного спектаклю до

-10-

кінця 16 - початку 17 ст. зажадав заміни нерухомої декорації змінною. В 17 столітті усе ширше використалися театральні механізми; застосування теларіїв (3-гранних обертових призм, обтягнутих полотном і розписаних) дозволяло здійснювати зміну декорацій на очах у публіки (італієць , німець ). Удосконалення систем театрального мистецтва привело до створення (італієць Дж. Алеотті) і сцени-коробки, що зберігає пануюче положення і в 20 ст. Із середини 17 століття італійська система кулісно-аркової декорації (Л. О. Бурначіні, Дж. Тореллі) поширилася по всіх країнах Європи. У міських театрах Лондона в епоху складається особливий тип сценічної площадки зі членуванням