Ренесанський світ, як бачимо є так само тілесним, але його матеріальним субстратом виступає природа, насамперед природне тіло людини. Саме воно а не вселенська реально-ідеальна предметність античного Космосу. Відродження перехідна історична епоха, протягом якої помітно змінюються змістові наголоси у філософській парадигмі. Відродження характеризується швидким зростом ролі розумової праці і, відповідно людей розумової праці. З’являєтся напрям гуманізм. Отже гуманісти – це спочатку просто представники не церковного світського знання. За часів середньовіччя таке явище - існування світської інтелігенції - було просто неможливим. Перехідний характер ренесанської свідомості виявляється насамперед у тому що новий спосіб життя орієнтується на природу як на єдину справжню реальність у той час як традиційний спосіб життя - це духовність найдосконалішим втілення якого є бог. Першим гуманістом прийнято вважати видатного поета і мислителя Данте Аліг’єрі. Також був ще Франческо Петрарка. Слід зауважити що перші представники гуманістичного руху Колюччо Салютті, Леонардо Бруні, Джаноццо МанеттіЮ, Леон Батіст Альберті посідали позиції своєрідного антропологізму який поряд з богом звеличує людину як творця світу культури, обожнює людину як суб’єкта творчої діяльності, зближуючи її з богом. Одним з провідних представників раннього відродження був Лоренцо Валла(1407-1457). Всупереч аскетичному моральному ідеалові християнства В відстоює тілесно-життєві принципи епікурейської етики. Ранні спроби онтологічного осмислення ренесанського гуманізму мають явно платонівську орієнтацію, як це ми бачимо в одного з надзвичайних мислителів-гуманістів 15ст. Миколи Кузанського. Найповніша філософсько-онтологічна позиція К відображена у його головному творі „При вчене незнання”. К фактично говорить про неможливість виразити в термінах раціоналістичної схоластики всю багатогранність і повноту світу. Тому необхідно вийти за межі схоластичної науки до неформального, життєвого, гуманістичного знання. Неоплатонізм ренесансу тлумачить людину як матеріальну природну істоту у відповідності з настановами античної спадщини. Свій найбільш типовий вияв ренесанський платонізм знаходить у рамках так званої Флорентійської Академії, засновником якої був Марсіліо Фічіно(1433-1499). Згідно з Ф бог творить світ мислячи самого себе, через що виходить, що світ одвічно міститься в базі, становлячи нерозривну з ним єдність. Світ, по суті, лише розгортається у вигляді низхідних ступенів космічної ієрархії. Бог, у тлумаченні ф, початок середини і межа всесвіту. Космічна ієрархія ф, не зводиться до простого існування п’яти ступенів. Між ними існує постійний динамічний зв’язок - духовний коловорот від бога до світу і від світу до бога. Саме душа є джерелом руху і життя космосу. Людина проголошується у Ф вершиною божественного творіння не лише тому, що виявляється здатною споглядати бога . явленого у красі світу. Вона уподібнюється богові завдяки творчій міці, здатності перетворювати зовнішній природний світ. Позиції Ф знайшла своє продовження у молодого сучасника Джованні Піко делла Мірандолли (1463-1494). П міркує про те, що бог, створюючи в останній день людину, спеціально не встановив для неї жорстко визначеного місця у світі, а лише помістив її в центрі світу. Проголошення свободи і творчості найістотнішими характеристиками людини було великим завоюванням ренесансного гуманізму. Цей гуманізм. Як вже зазначалося, розвивався в принциповій конформації з арістотелізмом, протиставляючи платонівські устремління. Велику популярність на початку 16ст. здобуло ім’я Дезідерія – Ерамза (1469-1536). Називаючи свою позицію „філософією Христа”, Е при цьому практично урівнював християнську культуру з культурою античною. Він пише „Похвала глупоті”. Не заперечуючи в принципі проти божественного провидіння, Е наголошував на тому, що лише початок і кінець життя людського в руках божих, а між цими вирішальними моментами свободно-вольові вчинки людини відіграють важливу роль. Сучасний і близький друг Е Томас Мор (1478-1535). Межі специфічно людського в природі починають розмиватися, і зрештою, людина взагалі перестає вирізнятися на суцільному тлі природи. Пантеїстичні уявлення про світ все більше поступається місцем деїзму. Відомим представником натуралістичної позиції був і Бернардіно Телезіо (1509-1588). Що ж до бога то він мислиться тут майже в класичному деїстичному дусі. Професор теології Мартін Лютер прибив до дверей церкви рідного міста знамениті „богословські тези”, в яких було піддано критиці офіційну католицьку доктрину. Висуваючи тезу про священство, Л робив непотрібним духівництво , пропонуючи прямий, індивідуальний зв’язок кожного віруючого з богом. Л наголошує на ірраціональному характері релігійного знання, роблячи тим самим принципово неправомірною будь-яку спробу „світської” його критики. Переважно деїстичне спрямування ренесанської філософії пізнього Відродження не означало повного витиснення пантеїстичних настроїв. Проте пантеїзм набув нового відтінку. Типовим прикладом є Джордано Бруно (1548-1600). Згідно з Б. природа є матеріальною, а матерія тлумачиться як начало. Що все породжує з власного лона. Безперечно це пантеїзм, але нового виразно натурального ґатунку. Ще більш типовим прикладом перехідного мислення є філософська позиція Мішеля Монтеня (1533-1592), головний твір якого „Спроби”. Цей твір близький класичній гуманістичній традиції і стилістично, адже, гуманісти – люди без офіційних ступенів і знань, вони взагалі за межами офіційної науки. І все ж перехідний характер М позиції виявився у відході від класичного гуманістичного антропологізму, згідно з яким характерна для Відродження ідея єдності людини і природи витлумачувалася в дусі явного домінування саме людських характеристик. М можна назвати останнім гуманістом. Відмова від ренесансних ідеалів гуманізму, наростання механістичних тенденцій підпорядкування філософії натуральним ціннісним спрямуванням – все це свідчило про наближення процесу формування нової філософської парадигми.