План.

1. Вступ.

2. Філософія.

3. Мистецтво Італії.

4. Мистецтво фландрії.

5. Мистецтво Іспанії.

6. Мистецтво Німеччини.

7. Музичне життя Англії.

8. Висновок.

9. Використана література.

Вступ

Епоха бароко - одна з найбільш цікавих епох в історії світової культури. Цікава вона своїм драматизмом, інтенсивністю, динамікою, контрастністю і, в той же час, гармонією, цілісністю, єдністю. Для нашого часу - смутного, невизначеного, динамічного, що шукає стабільності і впорядкованості, - епоха бароко надзвичайно близька по духу. Саме тому мені було цікаво звернутися до цієї теми, щоб знайти в минулому якісь орієнтири, здатні допомогти пошуку себе в складних життєвих колізіях. Звичайно ж, розповісти про всю культуру бароко все одно, що “обійняти неосяжне". Тому окремі грані (світовідчуття епохи, антиномії в мистецтві...) розглянуті мною більш детально, інші - менш. Особливої уваги заслуговує музичне життя епохи - надзвичайно насичене, повнокровне, вийшло за рамки XVIIст. Цей час висунув двох геніїв (в області музичного мистецтва): Баха і Генделя, що розкрили різні грані стилю.

Сам термін з'явився пізніше. Існує декілька версій походження терміну: 1) від італійського “baruecco" - перлина неправильної форми;

2) “baroco" - одна з форм схоластичного (релігійно-догматичного) силогізму (міркування, в якому дві посилки об'єднані загальним терміном);

3) від італійського “barocco" - грубий, незграбний, фальшивий.

У XVIII ст. термін набуває значення негативної естетичної оцінки. Бароковим означалося все неприродне, довільне, перебільшене.

У 50-ті роки XIXст.. починається розгляд бароко як історичного стилю, закономірного етапу в розвитку мистецтва пізнього Відродження.

У 80-ті роки XIXст.. відбувається справжнє “відкриття" бароко: роботи Гурліта, Вельфліна, Юсті. За бароко визнали право на існування як особливого художнього явища.

У 20-ті роки XXв. відбувається криза капіталістичного світогляду. Прокидається інтерес до місцевих, національних варіантів бароко. Дається періодизація, встановлюються історичні кордони.

XVII століття. Новий час, епоха бароко. Загадковим чином ця епоха все ще живе в нашій свідомості, її новизна не застаріла. Драматична напруженість світовідчуття, інтенсивність духовного життя відчувається на відстані, притягаючи через віки. Не слабшає і тяжіння мистецтва бароко: драматургії Шекспіра, архітектурних ансамблів барочного Риму, живопису Рубенса, Рембрандта, скульптури Берніні. Не згадані ще Кальдерон, Гріфіус, Гріммельсхаузен, Шенфельд, Ель Греко, Декарт, Кеплер, Беме, Паскаль... Породженням духовної атмосфери епохи стала музика А.Скарлатті, Д.Скарлатті, Дж. Фрескобальді, К.Монтеверді, І.Пахельбеля, Букстехуда, Шюца, Кореллі, Вівальді, Генделя, Баха. Якщо поглянути з нашого “історичного далеку" на епоху бароко, в ній не може не вразити внутрішня закругленість, завершеність, вичерпність значення. Бароко - час від “Гамлета" (1601) до смерті Баха (1749). Початок епохи - прорив в майбутнє. Але чи був він таким вже несподіваним?

Західна Європа вступила в нову фазу економічних і політичних відносин, нову культуру, що принесла з собою. Ця фаза характеризується передусім розвитком і боротьбою феодальних і капіталістичних відносин, що приводить до зіткнення двох класових світоглядів. Відбувається централізація державної влади і утворення національних державних об'єднань, що складалися на основі абсолютистський режимів. XVII ст. - одна з найбільш грандіозних епох у всій історії: всі європейські країни розвивалися в одному напрямі: від феодалізму до капіталізму, причому рух цей приймав гостродраматичні форми

Ведучими соціальними шарами стають буржуазія, земельна аристократія і селянство. Але саме з XVII ст. накреслюються контури єдиного світового культурно-історичного процесу.

Це не просто час переходу від епохи Відродження (XIV-XVI ст.) до епохи Просвіти (XVIIв), а велика значна самостійна фаза в розвитку світової культури. Тому при всій нерівномірності руху країн (що і буде визначати національні особливості духовного життя, створенням національних шкіл), велике значення приділяється загальним моментам, таким, як світовідчування, світорозуміння...

Філософія

У XVII ст. пануючим стає новий тип світовідчуття, для якого Буття - динамічне, змінне, , драматичне. Такий тип мислення, що бачить в самій основі речей суперечність, розірваність, колізію, а не єдність, гармонію, властиву епосі Відродження, поверненням до дуалізму середньовічної релігійної свідомості. Знов світ сприймається в зіставленні матеріального і духовного, природного і божественного, емоційного і раціонального. У результаті виникають роздуми про первинність того або іншого початку, про панування одного над іншим. У результаті в філософії розгорається протиборство діаметрально протилежних філософських вчень і принципів: метафізики (Декарт) і матеріалізму (Гоббс, Локк, Бекон), тобто боротьба ідеалістичного і матеріалістичного підходів в онтології, сенсуалізму і раціоналізму в методології, індуктивного і дедуктивного методів пізнання. Зрештою, розвиток філософської думки в даному напрямі привів до формулювання антиномій Канта, діалектичного мислення Гегеля.

Т.ч. ідеологія визнає існування антагонізмів (протиріч), але вважає державу і церкву силами, що примиряють конфлікти життя, що додають їй єдність. Спочатку філософія прагне знайти пояснення світу (в чому єдність?):

Рене Декарт: єдність світу в розумі. Саме свідомість, за Декартом, є початком пізнання. Бог - найбільш довершений сущий, його функції в гармонії і гарантіях істинності пізнання;

Бенедикт Спіноза знаходить єдність в пантеїстичному сприйнятті Бога, який включає в себе видимий і невидимий світ, матеріальну суть, духовні елементи;

Томас Гоббс твердить: єдність - в матерії. Все духовне є суть матеріального. Люди повинні об'єднатися в суспільство з сильною абсолютистською державною владою.

Блез Паскаль знаходив єдність і суть в ідеальній любові, джерелі благородної поведінки. Саме релігія (Християнство) відкриває таємницю Буття;

Готфрід Вільгельм Лейбніц бачив єдність в гармонії світобудови, що складається з нескінченного числа монад - самоценних завершених життєвих організмів.

Крім вищесказаного, типовими специфічними рисами епохи можна вважати:

1. Посилення релігійної тематики, особливо тим, пов'язаних з мученичеством, чудесами, видіннями;

2. Підвищена емоційність;

3. Велике значення ірраціональних ефектів, елементів;

4. Яскрава емоційність образів;

5. Тяжіння до