Значно сильніше проникають тут народні віяння з притаманним для українських народних майстрів інтуїтивним відчуттям класичної міри у співвідношенні окремих частин композиції до цілого навіть тоді, коли порушені норми пропорцій. Активне вторгнення народних смаків в українське малярство пояснюється, очевидно, тим, що в цей час на Україні, зокрема в Галичині, виникає велика кількість провінційних майстерень, які задовольняли смаки селянсько-ремісничого середовища.

Що ж до українського іконопису 15 ст., то на нього може пролити трохи світла виняткової майстерності пам'ятка першої третини 15 ст. — велика ікона „Успіння богоро-диці" з Мінська-Мазовецького, що нині зберігається в Державній Третьяковській галереї (далі — ДТГ). Одні дослідники пов'язують її з українським малярством, інші — з тверською школою. Іконографія даного сюжету належить до типу апокрифічних. Інший варіант апокрифічного „Успіння" відомий із фресок Кирилівської церкви в Києві (1146).

В іконопису 15 ст. особливе місце посідають великі ікони „страшних судів". Страшний суд — це багатолюдна й багатоярусна композиція повчально-есхатологічного типу, дуже популярна в середньовічному мистецтві. В ній відбито квінтесенцію християнського вірування в пбтойбічне життя з другим пришестям Христа — справедливого судді, а відповідно й вірування в воскресіння мертвих і розмежування людей на праведників і грішників та відправлення їх у рай або пекло, згідно з їхніми вчинками за земного життя. Ряд ікон „страшних судів", споріднені з ванівськими творами. Їх єднає колорит і спільна іконографічна схема, за якою в центрі композиції зображено змія та нанизані на нього митарства у вигляді перснів, що в свою чергу має аналогії в новгородському іконопису. Але якщо ця новгородська редакція в російському іконопису збереглась аж до 19 ст. і навіть знайшла відбиття в лубкових графічних картинах, то в українському, починаючи з 16ст., спостерігаємо композицію з „огненною рікою", що бере початок від візантійсько-афонської традиції.

Композиція „Страшного суду" із Мшани розв'язана в багатій і яскравій колірній гамі, насичена деталями, що свідчать про вміння художника твору наповнити канонічну схему безпосередніми спостереженнями, почерпнутими з життя. Про це промовляє передусім середня частина композиції, де біля кожного митарства зображено в найрізноманітніших позах чорні силуети чортиків, що нагадують зухвалих дітлахів під час забав. Динамічністю поз і темпераментністю рухів вони вносять пожвавлення в сцени й різко контрастують із досить схематично й статично трактованими постатями праведників. Мабуть, уперше в пеклі серед грішників у цьому „Страшному суді" з'являється корчмарка — мотив, який пізніше в українських іконах 16ст. набуде характеру розгорнутої сцени з музиками та парами, які кружляють у танку, й стане невід'ємним складником кожної композиції на цю тему. Варто відзначити, що в персонах „Страшного суду" українські художники в майбутньому приділятимуть чимало уваги національним костюмам. Поряд із тим майстри розпочнуть виявляти загострений інтерес і до соціальних акцентів.

Поки що не завжди вдається чітко розмежувати твори малярства кінця 15 — початку 16 ст., як, між іншим, і твори перемишльського та львівського кіл. Взаємне проникнення певних (давніх і нових, як і відмінних) прийомів та засад побудови художнього образу дещо нівелює специфічні особливості й стильові ознаки малярства локальних шкіл, притаманні даному відтинкові часу. Якщо ікони „Зішестя в пекло" із Поляни , „Страсті" з Трушевичів, „Спас у силах" із Мальнова (ДМУОМ УРСР), „Ілля" з Кросно тяжіють, на нашу думку, до перемишльського кола, то ікони „Молільного чину" з церкви Чесного хреста в Дрогобичі можна віднести до львівського.

Певний вплив на іконопис зробила також композиція іконостаса, що на цей час розвинулася в складну декоративно-мистецьку та ідейно-образну цілість. Ікона, тематично й стилістично вливаючися в єдиний ансамбль, так чи інакше набувала рис, суголосних із архітектурними та декоративними елементами, які полегшували б поєднання різних за розмірами і значимістю сюжетів складових частин. Цьому допомогла сувора ієрархія окремих ярусів — намісного, святкового, молитовного та пророчого.

Поглиблена зацікавленість людиною, її долею, роллю в суспільному житті відбилася як у поезії, апокрифах, народних піснях і думах, так і в живопису45.

Житійні ікони „Микола", „Параскева П'ятниця", „Дмитрій", „Архангел Михаїл" „Параскева П'ятниця і Микола", „Борис і Гліб" і на ці часи лишаються улюбленими й розповсюджуваними. Давній звичай малювати навколо постаті святого невеличкі за розміром сценки з його життя набуває іншого забарвлення й спрямування. Хоча постать у середнику ікони зберігає риси монументальності й величі, та в житійних сценах уже явно відчутні впливи народно-поетичнихуявлень і естетичних уподобань.

ІІ ЧАСТИНА

Я хочу відтворювати на . склі фарбами всю І красу нашої неповторної природи, нашу культуру з її давніми традиціями. Хочу змалювати життя наших людей, згадати нашу славну українську минувшину.

І. Сколоздра

Живописна техніка малювання на склі має давні традиції як у професійному, так і в народному мистецтві, сягаючи корінням часів Візантії та Риму. У центральній Європі розвиток цього виду живопису припадає на XVII—ХУІІІ ст.

В Україні живопис на склі поширився в XIX ст. переважно в Західних регіонах, зокрема, на Буковині, Галичині, Гуцульщині, Закарпатті. Живопис українських майстрів адаптувався і набув самобутніх рис. Ікони на склі, написані без дотримання церковних приписів, пов'язувалися не тільки з релігією, а й з народним побутом та естетичними