Львівська академічна баянна школа (педагогіка та виконавство)

ЗМІСТ

ВСТУП......................................................................................................... 3

РОЗДІЛ І. Становлення та розвиток баянно-акордеонного мистецтва на Україні

1.1. Виникнення основних видів гармонік.................................................8

1.2. Поширення гармоніки на Україні та започаткування вищої професійної освіти.......................................................................................10

1.3. Педагогічні засади фундатора української баянної школи – М.Геліса........................................................................................................14

РОЗДІЛ ІІ. Науковий та методичний доробок представників львівського баянного осередку в контексті становлення регіональної баянної школи

2.1. Творчий шлях та загальні риси педагогічного стилю засновника львівської баянної школи – М.Оберюхтіна...............................................20

2.2. Відображення художньо-виконавських та педагогічних поглядів М.Оберюхтіна у його науково-методичних працях.................................27

2.3. Наукова та методична діяльність послідовників М.Оберюхтіна ........................................................................................................................39

РОЗДІЛ ІІІ. Відображення та розвиток мистецьких засад львівської баянної школи у виконавській та педагогічній творчості її провідних представників..........................................................................44

ВИСНОВКИ ...............................................................................................60

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...............................................64

ВСТУП

Становлення баянного мистецтва становить своєрідний мистецький феномен. Фактично за півстоліття інструмент пройшов еволюцію від функціонування у побутовій сфері до академізму, опанувавши та переосмисливши відповідно до своєї специфіки методичні та практичні надбання суміжних виконавських спеціальностей і, зрештою, демонструючи власні неповторні виконавсько-технічні характеристики.

Баянне мистецтво сучасної України – органічна складова вітчизняної музичної культури і є яскравим свідченням творчого взаємопроникнення української та світової музичної культури. Швидкий процес еволюціонування виконавської майстерності баяністів, модернізація інструмента, зростання складності репертуару та вдосконалення педагогіки сприяли визнанню академічного статусу баяна. У цьому процесі вагомим є внесок представників української баянної школи. Значні досягнення кращих її представників-виконавців (В.Бесфамільнова, В.Булавко, С.Грінченка, В.Зубицького, Я.Ковальчука, М.Різоля, В.Мурзи, А.Семешко, Є.Черказової, П.Фенюка та ін.), композиторів-баяністів (В.Бібіка, В.Власова, В.Зубицького, К.М’яскова, В.Підгорного, В.Рунчака, І.Шамо та ін.) та методистів-педагогів (І.Алексеєва, М.Геліса, Л.Горенка, М.Давидова, М.Оберюхтіна та ін.) становлять яскраву сторінку камерно-інструментального мистецтва України.

Перша на теренах Радянського Союзу кафедра народних інструментів, де викладали гру на баяні, була відкрита у Київській консерваторії у 1938 році. Діяльність М.Геліса розцінюється як рушійний фактор у становленні української баянної школи. На жаль, його методичні та педагогічні принципи не отримали ґрунтовного відображення у друкованих працях, проте дістали свій розвиток і продовження у діяльності його учнів та послідовників – І.Алексеєва, М.Давидова, М.Різоля, М.Оберюхтіна, І.Яшкевича та ін.

Кристалізація основних методичних та виконавських принципів української баянної школи відбувається у 50-60 рр. Головним методичним центром являється кафедра народних інструментів Київської консерваторії. Її діяльність мала відчутний вплив на становлення та розвиток баянного виконавства не тільки в Україні, але й за кордоном. Плеяда кращих вихованців кафедри започатковує кафедри народних інструментів у інших вищих музичних навчальних закладах України. Пізніше ці кафедри створили самостійні школи, що відображали специфічні напрямки та характерні особливості у підготовці виконавців-баяністів.

Львівська баянна школа, яка була започаткована учнем М.Геліса – М.Оберюхтіним, вписала яскраву сторінку в розвиток українського баянного мистецтва. Ціла плеяда її вихованців стали лауреатами престижних міжнародних конкурсів (В.Балик, В.Голубничий, Є.Дацина, Я.Ковальчук, В.Стецун та ін.), відомими педагогами та композиторами (В.Власов, В.Балик, А.Батршин, В.Голубничий, А.Онуфрієнко та ін.). У їх діяльності відбувається адаптація та переосмислення творчих засад музично-академічного виконавства та педагогіки, що сягають корінням методики М.Геліса.

Актуальність магістерської роботи визначається процесом інтенсивного розвитку виконавської майстерності баяністів, що пов’язано з намаганням до самоствердження баяна в колі академічних інструментів. Широке суспільне функціонування баянного виконавства та його проблеми свідчать про актуальність цього мистецтва для наукових розвідок. В другій половині ХХ століття помітно зростає інтерес дослідників до наукового осмислення баянного мистецтва в педагогічному (І.Алексеєв, Ю.Акімов, Ю.Бай, В.Бєляков, М.Давидов, Ю.Єгоров, Л.Колесов, В.Кузовлєв, А.Полєтаєв, М.Різоль, В. Самітов, В.Семенов, Г.Статівкін, В.Шаров, Г.Шахов, В.Чабанов, Ю.Ястрєбов та ін.), мистецтвознавчому (М.Давидов, М.Булда, В.Зав’ялов, В.Князєв, Д.Кужелєв, Ф.Ліпс, А.Мірек, А.Черноіваненко та ін.) та історичному аспектах (А.Басурманов, Є.Іванов, Л.Стасенко, В.Новожилов, Ю.Максимов та ін.).

Проте діяльність регіональних виконавських шкіл, що є невід’ємною складовою частиною цілісного процесу розвитку баянного мистецтва, незважаючи на їх суттєві творчі здобутки, до цього часу не отримала належного наукового обґрунтування та висвітлення.

В цьому контексті діяльність та мистецькі досягнення львівської баянної школи потребують свого переосмислення та узагальнення, зважаючи на культурологічну ситуацію сьогодення з її мінливістю, новими мистецькими запитами та відповідними до них творчими аргументами сучасного баянного виконавства. Потреба у реконструкції процесу становлення та розвитку львівської баянної школи і обумовила вибір теми магістерської роботи.

Ступінь дослідженості проблеми. Порівняно короткий термін активного функціонування львівської баянної школи не надає великої кількості наукових розвідок та критичних виступів. У музикознавчих дослідженнях ХХ ст. історія виникнення та діяльність львівського баянного осередку висвітлені доволі фрагментарно. Серед найбільш вагомих праць слід назвати передусім інформаційні джерела бібліографічного характеру. Зокрема, у книзі «Сторінки історії Львівської державної музичної академії імені М.В.Лисенка» [61, с. 179-189], розглядаються загальний історичний шлях та особливості функціонування окремих підрозділів академії, серед них – кафедри народних інструментів. У підручнику М.Давидова «Історія виконавства на народних інструментах» [25, с. 133-143], знаходимо деякі документальні матеріали з історії кафедр народних інструментів музичних вузів (зокрема Львівської консерваторії) та узагальнено висвітлені їх мистецькі здобутки.

Дотично про творчість львівських баяністів та провідних представників школи згадується у книгах Л.Бендерського [9], М.Черепанина та М.Булди [90], дослідженнях Є.Іванова [36, 37], Р.Зав’ялова [33], М.Імханицького [39], публікаціях М.Давидова [20, 21], довіднику А.Басурманова [6], статтях публіцистичного характеру [12; 15; 18; 40; 43; 58; 62; 63; 66; 89].

Більш активне висвітлення діяльності львівської баянної школи відбувається на початку ХХІ ст. В цей час проводяться декілька науково-практичних конференцій (Старий Самбір – 2005, Львів – 2006, Дрогобич - 2007) присвячених питанням функціонування школи та її видатним представникам. Опубліковані збірники матеріалів містять ряд статей, що присвячені