1.2. Поширення гармоніки на Україні та започаткування вищої професійної освіти.

Процес появи і вдосконалення гармоніки не міг оминути і Україну, яка в ХІХ ст. перебувала в єдиному геополітичному просторі з Росією. Є.Іванов стверджує, що: «Гармоніка з’явилася на Україні вже в середині 50-х років ХІХ ст.» [35, с. 17]. Перші зразки, що потрапляли в Україну із Західної Європи та Росії, мали недосконалу конструкцію, тому виконавці не могли повноцінно виконувати на них українську народну музику з її характерними мелодичними на гармонічними особливостями. Більш інтенсивне поширення гармоніки в Україні спостерігається в 80-х роках ХІХ ст. Воно пов’язане з проникненням в Україну віденської дворядки, на якій можна було виконувати значну частину українських народних пісень і танців не спотворюючи їх мелодичної та гармонічної структури.

«Піонером у виготовленні хроматичних гармонік (системи Г.Мірвальда) в Україні вважають харківського майстра Костянтина Міщенка» (1903р.) [45, с.69-75]. Слід відзначити, що це був перший на Україні майстер, який виготовляв інструменти не тільки з готовою але й виборною системами. Також К.Міщенку належить пріоритет винаходу так званої ламаної деки, яка застосовується у виробництві сучасних інструментів. Окрім харківського майстра, починають з’являтися майстерні по виготовленню гармонік і в інших містах України. Особливо виразно ця тенденція прослідковується У 20-30-х років ХХ ст., коли виробництво інструментів зосередилось в руках кустарів, які виготовляли переважно віденські двохрядки і трьохрядні хроматичні гармоніки системи Г.Мірвальда. Проте з середини 30-х років ХХ ст. кустарна промисловість починає занепадати у зв’язку з переслідуванням приватного виробництва радянською владою. Їм на заміну з’являються державні підприємства по виготовленню язичкових клавішно-пневматичних інструментів (Київ і Харків – 1931 р., Кремінне – 1933 р., Житомир – 1934 р.).

У роки Великої Вітчизняної війни музичні фабрики були повністю зруйновані. Проте одразу після звільнення території України від німецько-фашистських загарбників починається відбудова та розширення цих підприємств. Відбувається поступовий перехід української баянно-акордеонної промисловості на новий сучасний щабель.

Зародження професійної освіти баяністів-акордеоністів в Україні розпочинається в середині 20-х, початку 30-х рр. «У 1924 р. в Київському музичному технікумі, що працював на засадах вузу, а пізніше влився до складу музично-драматичного інституту ім. М.В.Лисенка, навчали грі на народних музичних інструментах. Таким чином, існування класів народних інструментів у Київському музичному вузі бере свій початок від 1924 р.» [25, с. 12].

Організатором і першим викладачем класу народних інструментів в Київському музичному технікумі, згодом – музично-драматичному інституті, а з 1934 р. – в консерваторії був Марк Мусієвич Геліс (1903-1976). Він був випускником фортепіанного відділу Київської консерваторії, проте мав фахові знання і про народні інструменти. Діяльність М.Геліса відіграла ключову роль у становленні професійної освіти баяністів-акордеоністів на Україні. Саме завдяки його діяльності в 1934 р. у Київській консерваторії відкривається відділ народних інструментів. В подальшому необхідність інтенсивнішої підготовки висококваліфікованих фахівців зумовила реорганізацію відділу в кафедру народних інструментів.

На етапі зародження професійного навчання на народних інструментах методичної основи для підготовки фахівців не існувало. Суттєво відчувався брак підручників та репертуару. М.Геліс, вивчаючи різні методики викладання на суміжних музичних інструментах, виконавські стилі, інтерпретацію музичних творів видатними музикантами свого часу, специфіку звуковидобування на класичних інструментах, відбираючи все корисне і доцільне та на основі власного педагогічного досвіду розробив методику навчання грі на народних інструментах. Згодом вона стала відомою як київська школа гри на народних інструментах [21, с. 8].

Володіючи великою ерудицією у галузі науково-методичної і художньої літератури, глибоким знанням музичної літератури (фортепіанної, скрипкової, вокально-хорової) та народної творчості, маючи солідну теоретичну підготовку, М.Геліс заклав міцні основи різнобічної діяльності спочатку відділення, а згодом кафедри народних інструментів, незмінним керівником якої був понад 40 років. Ставши першим завідувачем кафедри, він все своє життя віддав підготовці висококласних музикантів-виконавців на народних інструментах та був першим серед педагогів-народників України, який отримав звання професора [9, с. 17].

Ефективність методики, яку започаткував М.Геліс, була підтверджена вже за декілька років на Всесоюзному огляді-конкурсі виконавців на народних інструментах, який відбувся в 1939 році у Москві. Це було перше змагання виконавців на народних інструментах, що проводилось у всесоюзному масштабі. Мета конкурсу – популяризація кращих зразків виконавського мистецтва в сфері народно-інструментальної музики, стимулювання і розвиток виконавського рівня та виявлення талановитих виконавців на народних інструментах. Долю учасників конкурсу вирішувало авторитетне журі: народний артист СРСР композитор У.Гаджибеков (голова журі), народний артист РСФСР композитор С.Василенко, народний артист СРСР К. Потсхверашвілі, професор Московської консерваторії В.Бєляєв, професор Київської консерваторії А.Луфер та ін.

Група студентів Київської консерваторії, які були вихованцями класу М.Геліса (Микола Різоль, Марія та Раїса Білецькі – баян; Костянтин Смага – гітара; Георгій Казаков, Анатолій Троїцький, Сергій Якушкін – домра; Євгенія Столова – концертина) подолали перші два тури конкурсу, що відбувалися на місцевому рівні та потрапили в фінальний тур. У їх виконанні прозвучали твори Ф.Ліста, Ф.Шопена, Н.Паганіні, З.Паліашвілі, М.Іпполітова-Іванова. Українські конкурсанти продемонстрували високий професіоналізм та виконавську культуру, прекрасне володіння своїми інструментами, глибоке, змістовне відтворення музики, складний та високохудожній репертуар. Про це свідчать відгуки членів журі та преси. Так один із представників журі С.Н.Василенко дав наступну оцінку