Вісім конкурсантів-киян стали переможцями: домристи С.Якушкін (ІІ премія), Г.Казаков (ІІ премія), А.Троїцький (ІІІ премія), концертистка Є.Столова (ІІІ премія), гітарист К.Смага (диплом) і баяністи М.Різоль (ІІІ премія), М.Білецька (ІІІ премія), Р.Білецька (диплом).

Таким чином, уже в довоєнні роки успіхи кафедри ствердили її серед провідних консерваторій як щодо питань методики, так щодо формування професійної виконавської майстерності.

В роки Великої Вітчизняної війни кафедра не припиняла своєї діяльності. «В липні 1941 р. всі студенти були мобілізовані на фронти Великої Вітчизняної війни. М.Геліс разом з професорами інших кафедр Київської консерваторії був евакуйований до м. Свердловська (тепер Єкатеринбург). Там на відділення народних інструментів проводили набори абітурієнтів до 1944 р.» [25, с.14].

Перебуваючи в евакуації, М.Геліс починає активно практикувати зі своїми студентами застосування п’ятипальцевої аплікатури правої руки на баяні. На той час це була дуже незвична та революційна ідея. Про використання в своїй виконавській практиці великого пальця правої руки згадують тодішні вихованці М.Геліса, які навчалися в Свердловську, згодом визнані метри баянного мистецтва: М.Оберюхтін, І.Алексєєв, І.Яшкевич [9, с.52]. Один з перших практиків та пропагандистів цієї ідеї – М.Різоль, який на той час перебував у армії, активно листувався з М.Гелісом з приводу п’ятипальцевої аплікатури, повідомляючи про успіхи у її застосуванні. Саме в ці роки, у тісній творчій співпраці з М.Різолем, композитор М.Чайкін створює Сонату №1 – перший крупний твір для баяна, де було впроваджено п’ятипальцеву аплікатуру. Це стало етапною подією у розвитку баянного виконавства [81, с.6].

В 1944 р. професорський склад консерваторії повертається до Києва. Збільшується набір студентів та педагогічний склад кафедри за рахунок перших послідовників М.Геліса: М.Різоль – 1948 р., І.Яшкевич – 1950 р., І.Алєксєєв – 1951 р. У 1962 р. до роботи на кафедрі був запрошений М.Давидов (нині завідувач кафедри народних інструментів НМАУ ім. П.Чайковського), 1965 року – С.Кропива та С.Чапкій (один з перших популяризаторів виборного баяна на Україні).

У 50-х рр. учні М.М.Геліса започатковують класи баяна в інших музичних вузах України.

Так в Одеській консерваторії кафедра народних інструментів була заснована в 1949 р. Першим дипломованим фахівцем класу баяна був Леонід Степанович Шаврук – випускник Київської консерваторії, клас професора М.Геліса [25, с.144].

У Харкові кафедра народних інструментів була організована у 1926 році. Клас баяна відкрито в 1951 р. Його очолив випускник Київської консерваторії класу професора М.Геліса – Леонід Миронович Горенко. Завдяки його активній діяльності популяризація баяна на Харківщині мала значні успіхи.

У Львівській державній консерваторії ім. М.В.Лисенка класи народних інструментів були засновані в 1946 році при оркестровій кафедрі. Першим очолив класи акордеона, баяна та домри Г.М.Казаков. У 1950 р. до роботи на відділі було запрошено В.М.Запорожця та М.Д.Оберюхтіна. Всі вони були випускниками Київської консерваторії, послідовниками М.Геліса.

1.3. Педагогічні засади фундатора української баянної школи – М.Геліса.

Висвітлення у даному дослідженні педагогічних засад М.Геліса набуває особливої вагомості, оскільки «своєрідність виконавської творчості українських баяністів [і зокрема львівської баянної школи – В.Ф.] значною мірою спирається на фундаментальні досягнення методичної системи виховання музикантів, що у своїх витоках сягає самобутнього педагогічного стилю засновника М.Геліса» [52, с. 200] Його методика стала педагогічною основою, на яку спирались та яку продовжували і вдосконалювали його вихованці, що згодом заснували регіональні школи баянного виконавства. Серед них і фундатор львівської баянної школи – М.Оберюхтін.

Традиції М.Геліса отримали своє продовження у педагогічній та науковій діяльності його вихованців (І.Д.Алєксєєва, М.А.Давидова, М.Д.Оберюхтіна, М.І.Різоля, І.А.Яшкевича та ін.), а також у виконавському мистецтві видатних українських баяністів, які неодноразово займали призові місця на престижних міжнародних конкурсах. Серед них безпосередні учні М.Геліса та вихованці учнів Марка Мусієвича: М.Різоль, В.Бесфамільнов, Я.Ковальчук, С.Грінченко, В.Булавко, П.Фенюк, Ю.Федоров, Є.Черказова та ін. [52, с.193-194].

Наукове обґрунтування методики професійної підготовки студента-народника, що була розроблена професором М.Гелісом, здійснено у роботах Л.Бендерського [9] та М.Давидова [21, 24], які особисто спілкувались та були учнями фундатора школи. Тому, висвітлюючи дане питання, посилаємось на матеріали досліджень вищезгаданих авторів.

У своїй педагогічній діяльності М.Геліс насамперед дбав про виховання в кожному зі своїх вихованців людини високої духовної культури, яка б прагнула до найкращих естетичних ідеалів, мала тонкий художніх смак та мистецькі вподобання. Намагався виплекати в учнях глибоке розуміння важливості музичного мистецтва, сформувати митця, який би бачив своє життєве призначення в служінні музиці. Важливим було й те, що Марк Мусієвич виховував у своїх студентів розуміння суспільної значущості професії музиканта, а звідси і необхідності найактивнішого виявлення себе в різнобічній громадській та організаторській діяльності. Одним із вирішальних факторів у вирішенні цієї проблеми завжди був особистий приклад вчителя.

До кожного зі своїх вихованців авторитетний педагог мав індивідуальний підхід, вбачав творчу особистість і сприяв розвитку її музичних здібностей. На думку М.Геліса «художнє виконання, творчий підхід до нього та індивідуальні особливості виконавця не можуть існувати одне без одного» [9, с.36]. З цією метою для роботи з кожним зі своїх вихованців педагог складав докладний персональний робочий план. До нього, окрім художніх творів, які треба було досконало вивчити, вводилась ще низка розділів: «ознайомлення», «повторення», «читання з листа», «інструктивний матеріал» тощо.

В процесі навчання Марк Мусієвич з повагою ставився до особистих творчих вподобань студентів. Тому, на його уроках, студенти