М.Геліс вів постійну активну співпрацю з провідними майстрами – виробниками гармонік, надавав їм цінні поради та рекомендації, завдяки яким удосконалювалась конструкція баяна. Діяльність представників української школи, зокрема М.Геліса, у напрямку модернізації баяна виявилась у введенні наступних новацій, що суттєво покращили конструкцію інструмента та зручність виконання на ньому. Серед них Є.Іванов називає «виготовлення округлих корпусів інструменту, які прийшли на зміну прямим; введення нової конструкції грифа баяна, що став виготовлятися під кутом 30-35 градусів до його передньої площини (це сприяло ефективному застосуванню п’ятипальцевої аплікатури), перенесення його від задньої частини корпусу на третину до його середини; вдосконалення механіки інструмента, яка почала працювати без супутніх шумів; введення другого наплічного ременя» [37, с.90].

Як зазначає професор М.Давидов: «Серед багатьох видатних діячів музичної педагогіки минулого і сьогодення важко знайти такого, який би своєю активною і високо результативною діяльністю так всебічно й змістовно охопив усі аспекти своєї педагогічної професії, і разом з тим проблематику жанру в цілому, як це зробив заслужений діяч мистецтв України професор М.Геліс» [21, с.9].

РОЗДІЛ ІІ. НАУКОВИЙ ТА МЕТОДИЧНИЙ ДОРОБОК ПРЕДСТАВНИКІВ ЛЬВІВСЬКОГО БАЯННОГО ОСЕРЕДКУ В КОНТЕКСТІ СТАНОВЛЕННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ БАЯННОЇ ШКОЛИ

2.1. Творчий шлях та загальні риси педагогічного стилю засновника львівської баянної школи – М.Оберюхтіна.

Розгляд питання виконавської школи передбачає перш за все визначення сутності цього поняття. Нагадаймо, що у своєму первинному значенні «школа» походить від слів «шкала», «сходи», що фокусує увагу на послідовному процесі формування професіоналізму. В тлумачному словнику знаходимо трактування цього терміна як «напрямку в галузі науки, мистецтва, що відзначається своїми характерними властивостями» [92, с. 658].

З приводу виконавської школи Д.Кужелєв зазначає: «Істотною ознакою «виконавської школи» є наявність притаманних конкретному осередку стійких творчих ознак, сформованих засновником школи – творцем її самобутніх виконавських і педагогічних засад» [52, с.192]. На цьому аспекті сутності «школи» акцентує увагу й М.Імханицький: «... поняття баянної школи – поняття не географічне. Воно аж ніяк не визначається належністю викладача класу баяна або виконавця на цьому інструменті до того чи іншого міста. Школа зумовлюється насамперед самобутністю педагогічного обдарування її засновника в акумуляції прибічників, у створенні з них співдружності творчих однодумців» [52, с. 192].

Особистісний чинник фундатора виразно окреслює львівська баянна школа, у витоках якої є діяльність Михайла Дмитровича Оберюхтіна (1924-1993). «Ім’я М.Оберюхтіна відоме далеко за межами Західної України і саме з його потужною творчою харизмою передусім асоціюється львівська баянна школа» [56, c.3]. Його творчий доробок складають виховані ним яскраві виконавці – лауреати міжнародних конкурсів та педагоги, оригінальні методичні розробки, а також численні перекладення і редакції інструментальних творів для баяна.

Як вже зазначалося, заснування відділу народних інструментів у Львівській державній консерваторії ім. М.В.Лисенка бере свій початок від 1946 року. Планування навчального процесу було подібне до Київської консерваторії з вже розробленою програмною спрямованістю на підготовку спеціаліста в галузі народних інструментів – виконавця, диригента, педагога.

У 50-ті роки викладацький склад відділу поповнюють випускники Київської консерваторії М.Оберюхтін та В.Запорожець. Відомо, що до 50-х років баян-акордеон не був широко вживаним в побутово-аматорському середовищі Західної України, а тим більше в концертному виконавстві. М.Оберюхтін доклав великих зусиль для популяризації баяна в регіоні та становлення його як концертного, професійно-академічного інструмента.

В 1960 р. відділ народних інструментів було реорганізовано в кафедру, яка стала науково-методичним центром академічного народно-інструментального виконавства у Західній Україні. Очолив її відомий український композитор і диригент, доцент І.Вимер.

У 1961 р. до роботи на кафедрі було залучено лауреата Міжнародного фестивалю молоді в Москві (1957), нині члена кореспондента Академії мистецтв України, академіка Петровської академії, народного артиста України, професора, ректора Донецької державної консерваторії ім. С.С.Прокоф’єва, В.В.Воєводіна. Молодий спеціаліст вів клас баяна, диригування та керував оркестром народних інструментів. Під його орудою (1964-1971) колектив посів друге місце у огляді-конкурсі студентських оркестрів України (1967).

На протязі 1975-1995 рр. кафедру очолює заслужений діяч мистецтв України, професор А.Онуфрієнко. Він гідно продовжує педагогічні традиції свого вчителя, професора М.Оберюхтіна, підготувавши ряд лауреатів міжнародних та всеукраїнських конкурсів баяністів (В.Стецун, С.Карась, І.Влах та ін.).

На протязі наступних років до роботи на кафедрі залучається молоде, талановите покоління педагогів та виконавців школи: лауреат Міжнародного конкурсу, заслужений артист України Я.Ковальчук (1972), нині кандидат мистецтвознавства Д.Кужелєв (1977), лауреат Міжнародного конкурсу В.Стецун (1979), дипломант Міжнародного конкурсу Є.Дацина (1990), лауреат Міжнародних конкурсів С.Карась (1997) та ін. Із 1996 року завідувачем кафедри є народна артистка України, професор Л.Посікіра.

За час свого існування представники львівської баянної школи зробили значний внесок у розвиток народно-інструментального мистецтва на Україні. Проте найвищі досягнення львівського баянного осередку пов’язані передусім із особистістю її засновника – М.Оберюхтіна.

М.Оберюхтін (1924-1993) – народився в м. Свердловську. В роки Великої Вітчизняної війни, коли викладачі Київської консерваторії працювали в евакуації в його рідному місті, потрапив у число студентів класу М.Геліса. Під його керівництвом на протязі 1941 – 1944 рр. навчався в музичному училищі, згодом у консерваторії, яку закінчує вже в Києві у 1950 році. Після завершення навчання М.Оберюхтін був запрошений на роботу до Львівської консерваторії, де працював до 1993 р. (1950-1954 рр. – старший викладач; 1954-1990 рр. – доцент; 1990-1993 рр. – професор).

Великий вплив на формування особистості