Зміст

Вступ....................................................................................................................4

Розділ I Історична частина………………………………….……………..7

1.1. Українська ікона......................................................................................16

1.2. Свято Пресвятої Покрови Богородиці..................................................18

Розділ II Композиційна частина

2.1. Спільне і відмінне у поняттях ,,іконологія" й „іконографія.................22

2.2. Проблема кольору. Символіка кольорів................................................25

2.3. Іконографічний канон......................................................................................................................50

Розділ III Технологічна частина

3.1. Терміни „ікона" та „образ".......................................................................51

3.2. Іконописці і їх техніки..............................................................................53

3.3. Призначення ікони ...................................................................................65

Розділ IV Економічна частина....................................................................77

Висновок...........................................................................................................78

Список використаної літератури………………………………...………..80

Ілюстративний додаток

Вступ

Провідні мистецтвознавці різних країн світу в другій половині XX століття почали приділяти особливу увагу іконознавству, зокрема таким його царинам, як духовна природа ікони, її відмінність од інших видів релігійного малярства, історія ікони в різних країнах християнської культурної традиції, теологія ікони, іконографія, іконологія, техніка іконного малювання. Цікаво, що, хоч ікона є мистецтвом Церков східної християнської обрядовості (православних і греко-католиків), проте в дослідженнях її як мистецтва й духовного атрибута Церкви чи не найактивнішу участь стали брати в останні десятиліття XX століття вчені (історики, мистецтвознавці, богослови) якраз із католицьких та протестантських країн. Іконознавство традиційно православних країн (Греції, Грузії, Болгарії, Вірменії, Сербії, Македонії, Румунії, Росії, Ефіопії, Лівану, Сирії, Єгипту, України, Білорусі) має свою давню історію. На жаль, у цих країнах упродовж XX століття воно не збагатилося якимись оригінальними й новаторськими ідеями. Учені продовжували керуватися традиційними уявленнями про ікону, які склалися ще в добу Візантійської імперії й спиралися на вчення святих отців Східної Церкви, на стародавні правильники іконного малювання (так звані єрмінії) й на теорію символів кольорів і просторових співвідношень на іконах, яку приписують Діонісієві Ареопагіту.[5;9]

Як відомо, спроби простежити історію української ікони робляться з давніх-давен. Власне кажучи, повість про Алимпія Іконописця з української середньовічної писемної пам'ятки — «Києво- Печерського патерика» (перша половина XIII ст.) —була однією з перших спроб пояснити ікону, вияскравити містичність та незбагненність процесу її творення. У свідомості українського християнізованого громадянства вже одразу після величного акту хрещення Русі-України в 988 році ікона втілювала в собі щось набагато більше, ніж звичайну прикрасу храму. Нестор Літописець спеціально акцентує увагу на тому, що Володимир Великий узяв із Корсуня Кримського для Десятинної церкви в Києві, серед інших священних предметів (речей для здійснення святої Євхаристії під час Божественної Літургії), також ікони. Розумінням біблійного, історико-церковного, молитовного та літургійного значення ікон пронизані пам'ятки писемності української середньовічної культури.

Давня українська література Середньовіччя (XI—XV ст.) і Нового часу (XVI—XVIII ст.) добре висвітлювала теологію ікони, тобто її духовне значення для зміцнення віри людей у рятівну місію Ісуса Христа.
Література Найновішого часу (XIX—XX ст.) більш акцентує увагу на естетичному, особливо на мистецькому значенні ікон. Власне, у цей останній період формується іконознавство — спочатку як галузь історії й археології (досить згадати, яке важливе місце відводилося іконознавству на відомих свого часу археологічних з'їздах, що відбувалися в різних містах України), а від кінця XIX століття — як галузь мистецтвознавства. XX століття дало науці плеяду знавців української ікони. Це митрополит
Андрій Шептицький, Іларіон Свєнціцький, Володимир Пещанський, Михайло Драган, Степан Яремич, Микола Голубець, Володимир Залозецький, Павло Жолтовський, Віра Свєнціцька, Володимир Овсійчук, Олег Сидор, а серед мистецтвознавців української діаспори — Дмитро Антонович, Святослав Гординський, Іван Кейван, Олекса Повстенко, Юрій Бережницький, Володимир Попович, Дарія Даревич. Звичайно, на роль знавців ікон претендувало набагато більше людей; але вони викладали свої знання лише в усній формі, або, коли й писали, то ці писання хибували однобокістю, упередженістю, суб'єктивізмом, а найчастіше — описовістю чи порочною марксистсько-ленінською «методологією», тобто підходом до ікони як до такого ж малярського
твору, як побутова картина, портрет чи пейзаж. Звідси — безконечні й, по суті, безплідні аналізи, який колір на іконах з яким межує (без найменших спроб з'ясувати богословську символіку цих кольорів), про лінії та площини. Зміст ікони, її біблійні чи церковні корені залишалися поза увагою. [5;15]

Знову ж таки, до викривлення й неадекватного висвітлення історії української ікони призвела фальшива теорія, нібито Київська Русь — це не середньовічна Україна, а якась напівчужа нам держава чи горезвісна «колиска трьох братніх народів». Заколисані цим пропагандистським штампом, окремі вчені дуже допомагали науковцям за межами України відсікати величезний у часі й просторі масив нашої культури доби великих київських князів від України. Цим не забарилися скористатися сусіди й присвоїли цей масив собі. Може, перевидання багатотомної «Історії України-Руси» Михайла Грушевського, яке триває тепер, а також перспектива виходу цієї фундаментальної праці англійською мовою у видавництві Канадського Інституту Українських Студій (де історія Київської Русі розглядається тільки як українська історія й нічия інша), поверне до пам'яті носіїв вікових запаморочень різними «колисками», розвитком ренесансу після барокко та іншими нісенітницями.

Історична частина.

Як наслідок важливих зрушень, що сталися в Христовій Церкві у четвертому столітті, почалися істотні зміни і в зовнішній, май-новій інфраструктурі Церкви. Мається на увазі, насамперед, будівництво храмів і їх облашту-вання. Божественні відправи вже не могли від-буватися після Міланського едикту 313 року у підземеллях-катакомбах, як це було в роки го-нінь на християн. Богослужіння стало можли-вим проводити відкрито, на поверхні землі. Але де? Своїх приміщень християни не мали. Від-прави в язичницьких божницях абсолютно ви-ключалися з двох причин: цими божницями гидували самі християни та й їх нізащо не пусти-ли б туди затяті язичники, які ще довго після Міланського едикту не сприймали християн-ства як рівної собі релігії і сіяли ненависть до християн. [6;90]

Тому, за дорученням імператора Констан-тина Великого, справою