Золота смальта і раніше застосовувалася в мистецтві, навіть у дохристиянському. Але в античних мозаїках золоті кубики смальти використовувалися обмежено, для ефекту, або як акценти, не несучи в собі якогось символічного змісту. Зовсім інша справа у іконах і мозаїках християнських храмів. Золотавий колір, продовжуючи нести в собі естетичне навантаження, ще більшою мірою став виразником потаємного змісту: образу небесного царства, що дає свій відблиск у святому храмі. Щоб відрізнити цей золотавий відблиск неба від золота як збуджувача гріховної пристрасті людей до багатства, церковні люди підсилили золотаве сяйво рядом світлових ефектів. [6;104]

Так, наприклад, вікна у храмах не рекомендувалося робити на рівні людей, а набагато вище, щоб світло з вікон лилося згори. І коли сонце обходить центричну будівлю храму, то золота мозаїка або тло, чи німби ікон, не відбивають однаковий холодний блиск жовтого металу, а весь час міняються, переливаються, переходять з холодних відтінків на теплі. А як-
що до цього горішнього світла додається світло знизу, від дверей, то враження ще більше посилюється і кількість переливів зростає. Цій
же меті слугують запалені лампадки і свічки. Тому-то вони запалюються не тільки увечері, а й вранці та вдень, коли звершується богослужіння. Штучне червонувате світло від вогню іншого характеру, ніж від сонячного променя. Вогняне світло рухливе, воно весь час міняється, колихається. І тому всі ці золоті асисти, німби і шматочки смальти оживають і мерех-
тять. Весь простір церкви приходить у рух і кожний молільник сприймає у мінливих потоках різноманітних золотих рефлексів від променів і від лампад та свічок присутність життєдайного Святого Духа. Разом із цим наче оживають лики на Іконах та мозаїках: ефект їхнього контакту з присутніми у храмі християнами разючий!

Жоден інший колір не міг виконувати такої важливої ролі — імітувати присутність небесного сяйва у храмі, — як золотавий колір. Тому цей колір стає королівським у всій системі мальовничого оформлення християнських святинь.128 Рим, Равенна, Сицилія, Солунь використовують сяючу-золотаву присутність небесного світла в мистецтві для підкреслення ликів і постатей святих. Константинопіль, Нікея і весь християнський Схід, зациклений на символіці, використовують мерехтіння золота у храмах не тільки для репрезентації улюблених символів та алегорій, але як самоціль. У святій Софії Константинопільській при первісній мозаїчній оздобі інтер'єру, здається, зовсім не було фігурних зображень, та й не надто багато символічних знаків. Але золоті потоки від мозаїк на її рівних стінах і сферичних поверхнях, численних арках та інших кривизнах справляли реальне враження присутності Святого Духа. Сам колір ніс у собі ідею, він був самодостатнім символом божественного випромінювання.

Суворі Ієрархічні регули „Корпуса Ареопагітикума" ніби жадали того, щоб І колористична система мистецтва храмів була структурована і систематизована. Так, золотий колір справді зайняв панівне становище, став центром візантійської сакральної системи всіх мистецтв, з допомогою яких прославлявся Бог; „Хваліть Бога в святині Його, хваліте Його на могутнім Його небозводі! Все, що дихає, — хай Господа хвалить!" (Псалом 150). Тому до золота були долучені інші кольори — і кожен пов'язувався із системою небесного світлодавання, отже, кожний мав свою сийволіку. І ця символіка кольорів, вироблена на базі вчення св, Діонисія Нового, не прив'язувалася тільки до ікон, настінного малярства, а охоплювала цілий комплекс богослужбових предметів: золотий дискос, золотий спис для виймання частинок з жертовного Агнця, золоті чаша і ложечка для причастя, золоті ризи, позолочений престіл, хрест І семисвічник на ньому, позолочений оклад святої Євангелії. Усі речі, позначені присутністю Святого Духа, щедро оздоблюються золотом — символом не розкошів і багатства, а Божого благословіння.

Другий колір щодо повноти і багатства символічних значень — це білий колір. У світлоносній і колористичній системі св. Діонисія білий колір наближається до золотого. У церковному малярстві все біле використовувалося для означення небесного сяйва, яке перетворює, переображає, очищає і освячує усе земне і матеріальне. В епоху св. Діонисія, коли християнський Схід ще не прийняв антропоморфних образів, білим кольором малювалися чи викладалися білими шматочками мозаїчної смальти символи й алегорії. Агнець Божий як алегорія Спасителя завжди був білим. Сяйво навколо золотого хреста, якоря, човна теж було білим. А коли переміг антропоморфний принцип в іконографії, то білий колір став щедро використовуватися в іконах „Різдво Христове" (білими пеленами сповите Дитятко), „Переображення Господнє" (білий одяг на Ісусові І біле сяйво навколо його постаті на горі Фавор), „Покладання до гробу", «Вознесіння Господнє" (колір тіла Спасителя і сяйва біля Нього), „Успіння Богородиці" (душа Марії, „Авраамове лоно" (душі праведників). Різниця між золотим і білим у тому, що золоте трактується як загальна еманація неба на земний світ (тому золото найчастіше є тлом або німбом), а біле застосовується ситуаційно, локально І конкретно: як раптова переміна в речах І подіях під впливом Божого Провидіння. Це можна помітити навіть у священичих одежах. Єпископи і священики одягають при служінні зазвичай золоті ризи, а білі — в особливих випадках: як „одяг Божественної слави", „блискБожественного",