Чорний колір був виключений св. Діонисієм зі сфери небесного світлодавання. Небо дає життя і благодать, а чорний колір — це колір темряви, скорботи, колір смерті. Проте і смерть як наслідок гріха є реальністю. Тому в окремих випадках Церква користувалася чорним кольором, але поза потоком небесного світла. На іконах і в настінних малярських композиціях чорним малювалися пекло і постаті диявольських слуг — чортів. Сцени пекла в композиціях Страшного Суду ніколи не розташовувались у вівтарних частинах храмів, а тільки при виходах у притвор або у самому притворі. В іншому контексті розглядається чорний одяг деяких монаших згромаджень; це вираження скорботи за гріхи цього світу. При похованні християнина священик також одягає чорні ризи. І тут цей колір не має нічого спільного із символом пекла, а підносить ноту великого смутку за людиною, з якою ті, що живуть, тимчасово тілесно розлучаються. Виключність чорного кольору у церковному вжитку зумовлена його нетривалістю, перехідністю: на зміну смуткові неодмінно приходить світло і радість; надгробне ридання переходить у величне „Алилуя" на прославу Бога. Твір Діонисія Ареопагіта Нового „Корпус Ареопагітикум" мав виняткове значення для іконології й іконографії раннього Середньовіччя. Хоч св. Діонисій чітко не визначився в тому, що саме повинно бути первинним у мистецтві храму: символи й алегорії чи людські образи, — проте його теорія світлодавання і колористичної лексики мала неперехідну цінність як для символічної, так і для антропоморфної церковної іконографії. Розвинувши біблійну тезу про золоте місто Бога, він поставив золотий колір у центр всієї світлоколірної системи церковного мистецтва. Він наділив золотий колір, який сам по собі є дуже приємний для сприйняття, одним із найвищих, найблагородніших символічних значень: віддзеркаленням небесного царства у Божому храмі. Св. Діонисій перевів акцент із звичайної естетичної насолоди золотим полиском у духовну плотику. Відтак золото храму з'єднало всі інші кольори з їхніми символічними значеннями в одну систему. [6;108]

Іконографічний канон

Слово «канон» грецького походження. Перекладається воно просто:
правило. Але в церковному розумінні канон щось більше за правило. Це тверде установлення, яке не підлягає зміні і не допускає винятків. Церква довго утримувалась від того, щоб життя християн не регламентувати якимись надто гострими вимогами. Але постійні відступлення від євангельських правд окремих груп правопорушників, тобто єретиків, змусило церковні авторитети ввести догмати і канони. Догмати — це основні положення християнського віровчення (наприклад, про троїчність Бога, всюдисутність і всемогутність Бога, народження, а не сотворення Ісуса Христа, дві природи Ісуса Христа — Божу і людську і так далі). Догмати обов'язкові для всіх віруючих, вони визнаються як непорушна істина, приймаються вірою і не підлягають критиці. Догмати християнства не можуть бути змінені за жодних умов, хіба тільки соборним рішенням всієї Церкви.

Вимоги до канонів дещо менші, ніж до догматів. Це тверді правила, але не аж такі тверді, щоб їх не можна було змінити, якщо радикально міняються обставини і ситуації. Крім того, канони не мають такої універсальної дії, як догмати. Кожна помісна Церква може мати власні канони, в дечому відмінні від канонів іншої помісної Церкви. Догмати були введені в Церкві вже в апостольські часи, тоді як канони формувалися пізніше, триваліше, під впливом тих чи інших подій. Одне спільне в догматів і канонів: їх упровадженням у церковне життя керував Бог — Святий Дух, що був і є Утішителем християнізованого людства, до-
помагаючи йому за допомогою догматично-канонічного інструментарія постійно тримати Церкву в благочестивій чистоті, як і належить
бути Тілу Христовому в земних умовах.. [6;6]

Терміни „ікона" та „образ"

Пов'язання терміну „ікона" з терміном „образ", який багаторазово вживається в Біблії від першої до останньої книги, є достатньою підставою вважати образ-ікону однією з корінних проблем християнської богослови. Церковне вчення про ікони є прямим продовженням осягнення правд Біблії, а не вигадкою церковників, як це дехто вважає. Якби питання Ікон не лежало в центральному руслі богословії, про це питання давно забули б, як забулося безліч інших речей, які для Церкви не мали ніякого значення або мали негативне значення. Мова про образ — в його словесному й зображальному вираженнях — триває стільки, скільки існує Церква. Хто б як не ставився сьогодні до ікони в тій чи іншій християнській конфесії, він не може відмахнутися від мови про неї. І якщо питання про ікони, на думку багатьох, є дискусійне, то згадаймо історію Церкви: яке корінне питання богослови уникло передискутування за дві тисячі років? Таких питань не було і нема, бо якраз в полеміці формувалося учення Церкви і кристалізувалися правди, які ми називаємо догматами або канонами. [8;142]

В Україні тепер Церква зростає, і то зростає не без труднощів, а в тяжкій боротьбі. Це нормально, бо історія нам каже, що істина і
перемога в Церкві кується в борні. У Церкві, яка не бореться, щось негаразд. Думки і судження представників світової іконологїі, погляд на які ми кинули в цьому розділі, також треба розглядати в контексті церковної борні за істину. Істина про ікони сказана давно, при закінченні іконоборства у дев'ятому столітті. Але й істина потребує перевірки і підтвердження. Тому там, де Церква зростає, потрібно знаходити механізми для застосування нестаріючих церковних істин, але відповідно до духу часу, національних традицій і духовної зрілості суспільства.

Іконояогія й Іконографія — давні церковні проблеми, але вони актуальні для