Серед тих, хто з вісімдесятих років малює ікони за каноном східного християнського малярства, в дусі і стилі української національної традиції і на високому мистецькому рівні, я б назвав івано-франківського майстра Михайла Халака. Михайло дотримується п'яти основних вимог до ікони :

1. ікона візуально відображає повноту змісту Біблії — втілення Бога в людському образі;

2. Ікона є зображальне вираження Священного Переданий, Історії Христової Церкви на землі через образи святих;

3. ікона невід'ємна від літургійного процесу в його найвищому таїнстві —
Святій Євхаристії;

4. ікона є об'єктом молитви;

5. ікона є найкращою прикрасою храму і людського помешкання.

До розуміння цих вимог Михайло Халак прийшов як віруючий християнин, спостережливий мистець. Звичайно, він переглядав численні альбоми з давніми російськими, греко-візантійськими, слов'яно-балканськими та іншими іконами. Чимось вони йому подобались, чимось ні, але справжній „здвиг серця" викликали в нього українські ікони пензля Христини Дохват. Нажаль, українська школа ікони не популяризується в нашій державі так, як інші школи. Це одна з ознак „колоніальної вавки" в головах багатьох українців, і то на дуже високих владних і грошових щаблях. І все ж кращі українські ікони можна інколи побачити в музеях; а в репродукціях — і зрідка друкованих українськими видавництвами книгах та альбомах із питань ікономалярства.

Михайло Дмитрович Халак народився 10 травня 1951 року в селі Олешів Тлумацького району Івано-Франківської (тоді СтанІславськоі) області. Любов до рисування й малювання змусила його шукати учителя, який би навчив його малювати святих. У шкільні роки це було небезпечно, тому альбомчик із такими малюнками Михайло не виносив із хати. Під час армійської служби він перебував у німецькому Дрездені і використовував кожну нагоду, щоб відвідати знамениту Дрезденську галерею. Він полюбив священне мистецтво — як західне, так і східне, іконне. Повернувшись із війська, брав уроки малярства у знаних в Івано-Франківську мистців — Миколи БІльчука і Михайла Фіголя. Від 1975 до 1980 року навчався в так званому „народному університеті" в Москві на факультеті станкового малярства і графіки. У Третьяковській галереї милувався старими почорнілими іконами, серед яких були й українські, з князівської доби, забрані з Києва давно і тепер виставлені як „русскіє ікони".[5;276]

Свій пензель після повернення до Прикарпаття Михайло Халак пробував у різних жанрах світського малярства. Справжнє покликання до ікони відчув 1988 року, коли відзначали тисячоліття хрещення Київської Руси-України. Перші ікони намалював для церкви в селі

Раків Долинського району і для церкви свого рідного села Олешова. Осівши в обласному центрі, виконав тут іконостас для церкви святої Параскеви і кілька ікон для каплиці відкритого на початку 90-х років Івано-Франківського Теологічно-Катехитичного Духовного Інституту (від 2000 року — Теологічна Академія). Земляки з Тлумацького району кликали Михайла, який із кожним роком ставав усе популярнішим на Прикарпатті, до своїх сіл. Адже його ясні, чисті кольори та прекрасні божественні лики Спасителя, Богородиці і святих дуже подобались людям та ще Й нагадували ікони, які малювали колись. Тож в рідному районі, в селі Буківка, а також у селах Тарновиця, Нові Кривотули Тисменицького району він, як там кажуть, „малював церкви".

Манера Михайла Халака більшою мірою поєднує в собі графічність і мальовничість, і як Стефурак робить наголос на мальовничіс
ть, на силі і звучності кольору. На іконах пензля Халака більше прорисів, оживок, що роблять складки і тіні. Він більше любить проштрихи і лінії, які перетинаються або ламаються під різними кутами, а заокруглень і кривих у нього менше. Малярська поверхня ікон мерехтить, наче бринить від чистих прозорих рисочок, відсвічує світлом, освячену присутність Бога. [5;275]

М.Халак залишився собою, зберіг свій спосіб малювання обличь святих, повних неземного спокою і неземної краси (св. Микола, архистратиг Михаїл, архангел Гавриіл — для іконостасу церкви сестер-василіянок, 2000 рік), свої улюблені геометризовані, наче вирізьблені з коштовного каміння, складки одягу (Ісуе Христос, пророк Мойсей, св. Володимир Великий — для приватних зібрань, 2000 рік) тощо. Вплив ком-
позицій Христини Дохват на богородичну тематику можна хіба помітити в Халаковій іконі „Цариця вервиці", яку він намалював у 2000— 2001 роках для вівтаря церкви українців у Москві. Деякі риси стилю Дохват можна впізнати і в Халаковій плащаниці, намальованій ним 2000 року на замовлення священика Петра Семенича і громади містечка Елізабет (штат Нью-Джерсі, церква св. Володимира, Христителя Руси-України). Вже сам факт виходу ікон пензля Михайла Халака на українську східну й західну діаспору, де продовжують будуватися і розмальовуватися церкви, свідчить як про широке визнання його ікономалярського доробку, так і про стилістичну „вписуваність" цього доробку в класичну іконологію, увага до якої все зростає.

Ікономаляр молодшого покоління Василь Стефурак своїм походженням не має нічого спільного з Центральною Україною, з Наддніпрянщиною, з Київщиною. Він, так би мовити, „кость від кості" галичанин, родом із села Фитьків Надвірнянського району Івано-
Франківської області. Там він і мешкає. Його покликання до божественного мистецтва Церкви сталося спонтанно, без особливих зусиль із його боку. Але сталося це