Повмирали апостоли, учні й усі свідки Христа, які бачили Його наяву... А заснована Ісусом Христом Церква жила й ширилася світом. Проте було в ній багато своїх Хомів — людей недовірливих, таких, що все самі хочуть перевірити. їхні сумніви, заперечення, вимоги виставляти наочні докази зумовили появу різних неправдивих або викривлених учень і тлумачень життєпису Ісуса Христа, його матері Марії, апостолів і тих, хто записав життєписи благої вістки — євангелістів. Отут і виникла потреба в засобах, які б засвідчили дійсне буття перших образів нової віри, засновника християнства Христа-Месії та Його оточення. До відкриття фотографії ще залишилося вісімнадцять століть, до кіио й телебачення — дев'ятнадцять. Але людина мала «апарат», досконаліший за всю фото-, кіно-відеоапаратуру разом узяту,— власні очі, здатні вловлювати й зберігати в пам'яті різноманітну зорову інформацію. А творчий геній і малярський талант вибраних міг відтворити з пам'яті — навіть з переказу — образ дійсної особи. [5]

Отже, ікона (з грецької мови це слово перекладається як образ, зображення) тісно пов'язана з традицією стародавнього малярського жанру — портрета, який розвинувся в колишніх цивілізаціях — єгипетській, ассиро-вавилонській, грецькій і римській. Дослідники вважають, що ранні ікони (а вони належать до IV ст, н. е.) були вельми схожі за стилем і засобами малярства до єгипетського, так званого фаюмського портрета. Можливо, у стилі фаюмського портрета працював євангеліст Лука, який був маляром і лікарем; йому ж приписують прижиттєвий образ матері Ісуса Христа — Марії 9. Зовнішність Христа, Марії, апостолів почала цікавити наступні покоління християн набагато більше, ніж учасників і свідків величних подій перших тридцяти років нової ери, головним чином, тому, щоб підтвердити дійсність подій та ідентичність осіб. Якщо в усіх чотирьох Євангеліях ми ніде не знаходимо опису зовнішності Ісуса, то згодом питання про зовнішність стає наріжним каменем життя Церкви. Так виникла ідеологія ікони, її засвідчуюче призначення в Церкві.

Походження ікони пов'язане з греко-візантійською цивілізацією — як протиставлення неікони, тобто зображення в античному мистецтві, сповнене насолоджувальної краси, але позбавлене краси духовної. "Цікаво, що та сама Еллада (Греція), яка свого часу дала світові твори великої чуттєвої краси й витонченості, відмовилася од них і звернулася, прийнявши християнство, до чогось прямо протилежного духовного, навіть аскетичного, мистецтва. Церква вірить, що засновником ікономалярства був євангеліст Лука, котрий нібито першим змалював Богородицю Марію. Але ми нічого певного не знаємо про те, якими були ікони І—IV століть, тобто ікони періоду між добою Луки та добою імператора Константи на, котрий Міланським едиктом 313 року започаткував хрещення Римської імперії й тим самим забезпечив формування умов для появи зображень Ісуса Христа, Богородиці, святих.

Велику роль в утвердженні ікони одного з найголовніших атрибутів краму відіграли мислителі ранніх віків (християнства, котрих називають Отцями Церкви. Йдеться про Василя Великого, Григорія Богослова, Григорія з Низи, Івана Златоуста, Леонтія Кіпрського, Івана Дамаскина, Теодора Студита. Вони не тільки склали плани практичного влаштування Церкви, систему правильною прославляння Бога (звідси назва: православ'я і, але й скрупульозно обгрунтували кожен пункт цієї організації посиланнями на Біблію. У своїх теоретичних і моральноетичних повчаннях отці твердо й неоднозначно висловилися про ікону. Малювання образів Ісуса Христа, Діви Марії, святих, а також їх належне пошанування стало одним із наріжних каменів православної Богословії.

Запровадження ікони, як і всього християнського обряду, проходило в умовах важкої боротьби. Та частина юдейського світу, що не прийняла нової релігії, виступала проти вшанування образів Христа і святих — це, мовляв, різновид ідолопоклоніння, од Якого застерігає Старий Заповіт. Богослови дезавуювали цю критику глибоким опрацюванням учення про втілення, тобто Христову Боголюдськість. Суть його грунтується на тезі Нового Заповіту про появу на Землі Бога в образі конкретної особи для принесення самої себе в жертву й тим самим здійснення акту врятування людства, котре безнадійно погрузло в трясовині гріхів. Хоч би якими чудодійними були обставини народження Христа (тобто приходу Спасителя у світ), він мав звичайне тіло, конкретну зовнішність, властивість бути схожим на матір, що його породила,
відчувати голод, спрагу, втому. Він не ховався від людей; навпаки, усе його життя проходило на очах сотень і тисяч жителів Палестини. Оголошуючи пункт за пунктом своє Слово, він одночасно стверджував і свій образ. [5]

Христос не заповідав малювати себе, хоча давав інші поради, наприклад, уживати хліб і вино на спогад про Нього. Але він ніде й не забороняв малювати себе. Ісус не давав також вказівок