Спільне і відмінне у поняттях ,,іконологія" й „іконографія

Спершу — про спільне і відмінне у поняттях ,,іконологія" й „іконографія". Певна річ, що мова йде про священні зображення в широкому розумінні цих слів, і про Ікону — у значно вужчому, церковному і богословському значенні цього грецького слова, що(в перекладі означає „образ" чи й просто «зображення».Предмет нашого дослідження такий, що він включатиме як широке, так і вужче розуміння іконологїї й іконографії. Бо мистецьке оформлення місць богослужінь починалося і довго тривало далеко не такими образами, які ми сьогодні вкладаємо в поняття „ікона". Але ті давні зображення були неминучими й необхідними, щоб з них виділилася і викристалізувалася ікона: вони були, образно висловлюючись, предтечами ікони. Тому їх не можна не включити в процес дослідження іконології й іконографії. [5;7]

Втім іконографія як науковий термін має застосування не тільки в релігійній сфері, але й у світській. „Словник іншомовних
слів" подає два визначення іконографії:

1. Перелік, опис і систематизація зображень певної особи, події, сюжету, місцевості тощо.

2. Суворо встановлені правила зображення певного сюжету чи особи .

В середньовічному мистецтві, пов'язаному з релігійною тематикою, мистець повинен був неухильно дотримуватися іконографічних зразків. Згідно з першим визначенням, можна, наприклад, сказати: „Іконографія Тараса Шевченка", „Іконографія архітектурних пам'яток Києва", „Іконографія козаччини" тощо. Щодо другого визначення, то воно тісніше пов'язане з своєрідною канонізацією (а це і є „суворо встановлені правила") певних зображень, зокрема, на релігійні теми.
Отже, друге визначення ближче до предмета нашого дослідження.

Отож іконографія має широкий діапазон значень і кожна наука, кожна галузь творчості застосовує цей термін по-своєму: малярі, графіки і скульптори — на свої потреби фотографи — на свої, богослови і майстри - ще на інші. "Не так широко використовується слово „іконологія". Воно не прижилося стосовно світських зображень такою мірою, як слово „іконографія". Іконологія — це вчення про ікони як специфічні образи у храмах східного християнського кореня. Причому не будь-яке вчення, а саме богословське. Адже ми маємо декілька теорій Ікони, особливо в мистецтвознавстві. Але до цих теоретичних вчень — наприклад, про ритміку, колорит, композицію, своєрідність просторових співвідношень при творенні Ікони — навряд чи можна застосувати термін „іконологія". Теорії ікони без їх пов'язання з наріжними християнськими істинами, які називаються догматами, не можуть претендувати на іконологію, а швидше на іконознавство. Це слово самозбереглося від сторонніх нашарувань і означає не що інше, як богословське вчення про ікони. Воно включає в себе трактати і проповіді отців Вселенської Церкви, постанови Вселенських і помісних церковних соборів, висліди боротьби Церкви з єресями, молитви, пов'язані з іконами, чудотворіння Бога через посередництво святих, зображених на іконах. [5;7]

Підсумовуючи, скажемо: іконологія — це богословське вчення про ікони; іконографія — це правила, настанови і приписи для малювання Ікон. Отже, теорія і практика. Але одна й друга специфічні. І хоч пов'язані між собою, але й відмінні щодо функцій, джерела походження І засобів творення. Котра з них старша? З певністю відповісти на це питання неможливо, бо обидві виникли на зорі християнської ери, звідки до нас дійшли тільки уривчасті свідчення. Якщо взяти до уваги, що найбільш ранні Ікони намалював євангеліст Лука (а це, за твердженням церковного передання, були зображення Богородиці, намальовані з натури), то датою зародження ікони й іконографії можна вважати 50—60-ті роки першого
століття Христової ери, коли Лука виступив як богонатхненний письменник двох чудових книг Нового Заповіту — святої Євангелії від Луки і Діянь святих апостолів. У такому сенсі Іконографію можна вважати старшою за іконологію. І іде логічно, бо перш, ніж сформулювати теоретичні або хоча б узагальнюючі положення з того чи іншого предмету, мають бути певні практичні напрацювання у цій галузі. Однак тут варто зауважити, що з'ява перших ікон ще зовсім не означала виникнення Іконографії як практичної науки з настановами і приписами, ікони правильно малювати. Такі правильники під назвами „єрмінії" були складені значно пізніше, в період кардинальних реформ в ікономалярстві дев'ятого—десятого століть, а пізніше правильники-єрмінії доповнювалися й оновлювалися.

Провідником змін в іконографії була іконологія, яка хоч і виникла пізніше іконографії, але перебрала на себе керівництво в ділянці творення священних зображень для місць молінь і богослужінь. [5;7]

Проблема кольору

Протягом тривалих століть проблема кольору с постійно актуальною, бо колір залишається основним засобом виразу. Колір — сторінка людської діяльності, в якій об'єднуються дослідження історії культури, поглядів, звичаїв, вірувань, прогресу цивілізації. [3;464]

Колір розкривається з позицій історично-національних — виявляється, що кожне століття, крупні історичні епохи мають притаманний їм кольоровий вираз, своє кольорове мислення, бо кожний народ, в силу географічних умов, Історично-суспільного розвитку, традицій, духовного спадку й духовного потенціалу виробляє своє відношення до кольору й виражає через колір свої емоції, кольорові образи, створює кольорове оточення. В кожному окремому регіоні України , проявляються улюблені кольори у вишивках, килимах, кераміці, гамі розмалювань, одязі, естетичних враженнях тощо, і при цьому розкритті в кольорі зосереджується ряд аспектів (психологічних, емоційних), тісно зв'язаних з суспільно-громадським життям та побутом. Колір також може бути показником духовної глибини й рівня культури, — це насамперед стосується малярства. Слід зауважити, що колір, відбиваючи мінливості настанов, впливів, зіставлень