Будь-який літературний твір складається з самостійних частин, подій. Визначити подію можна по закінченості думки, дії, зміні запропонованих обставин. Розбивка тексту на частини дає можливість більш проникнути в характери персонажів їх взаємовідносин, вчинки, зрозуміти цілі й мотиви поведінки героїв, їх відношення до конфлікту, чіткіше зрозуміти твір, головну думку.

В подіях визначається завдання читця: що я хочу сказати цією подією, що висловити, яку словесну дію зробити. В подіях визначається і характер оповідача, його відношення, внутрішнє бачення персонажів.

Але не потрібно читати кожен епізод, як закінчений твір. Кожний
наступний фрагмент повинен витікати з попереднього, розвивати його,
доповнювати й продовжувати. Адже всі вони об'єднані образом
оповідача, його завданням, його наскрізною дією. Працюючи над
оповіданням, ми будемо вчитися розкривати зміст кожної фрази.
Засвоївши закони логіки мови, після того, як текст стає зрозумілим,
розкриті мотиви вчинків героїв ,їх дії, взаємини, визначена позиція автора,
можна приступити до логічного розбору за фразами, тобто, розставити
логічні паузи, підкреслити головні слова. Проробляючи логічний аналіз
тексту, треба пам'ятати про перспективу розповіді. Думка оповідача не
замикається в одній фразі, а пов'язується, співставляється. Отже, читець
визначає логічну перспективу. Крім логічної є ще перспектива почуття і
художня.

Перспектива почуття - це вміння читця вміло розподілити свої емоції, темперамент, творчі сили протягом всього оповідання. Треба бути економним у почуттях і весь час думати про кульмінацію оповідання.

Володіння художньою перспективою допоможе виконавцю вміло розподілити мовні засоби виразності, жести протягом розповіді. Виконавець, який володіє перспективою, живе не окремими епізодами, словами, а цілими великими періодами, думки, почуття: мова читця робиться цілеспрямованою і логічно послідовною.

4. Пошуки образу оповідача

„Образ оповідача" - це той образ, від імені якого, ведеться розповідь. Передусім треба точно визначити, від кого іде розповідь у творі. Це може бути оповідач-автор. В мистецтві читця образ оповідача від автора найбільш розповсюджений. Коли ми читаємо уривки з повісті О.Довженка „Зачарована Десна", то уявляємо автора, можливо підлітком, який згадує своє дитинство. Головне - пізнати увесь душевний настрій автора, хід його думок, його ставлення до своїх героїв. Автора не треба надумувати, його треба розпізнати, почути.

А у більш пізніх творах Довженко уявляється людиною-філософом, який любив Україну.

Головні риси характеру „оповідача-автора" треба шукати у самому творі, не виключаючи вивчення життя і творчості в цілому. Образ оповідач-персонаж виникає тоді, коли розповідь ведеться від першої особи. Оповідач-персонаж наближається до позиції актора, яскраво вимальовується характер, мова, пластика. Твір виконується, як великий монолог, часом переходить у роздуми.

Читцю потрібно виписати для себе з тексту оповідання, все що стосується оповідача, який він за віком, його характер, поведінку й цілі.

Є ще одна особливість оповідача, коли розповідь ведеться від третьої особи, але не відрізняється від розповіді персонажа.

Оповідач зливається з індивідуальністю людини, про яку ведеться розмова.

Коли ми читаємо твір І.Багряного „Сад Гетсиманський", то помічаємо, що думки Андрія Чумаченька близькі авторським. В такому випадку читцю треба чітко визначити ставлення автора до головного героя і до всіх дійових осіб. І головне читцю треба обов'язково побачити автора за персонажем.

А як бути з образами персонажів? Дуже часто читці грають персонажів, відкривають пряму мову від авторської. Специфіка „акторської" помилки полягає в тому, що замість пошуків образу оповідача, читець шукає образи окремих дійових осіб і за ними втрачає ціле, ідею твору. Адже різниця між театром і літературним твором в тому, що в художньому творі ведучою особою є автор.

Передаючи діалог, краще брати лінію одного з персонажів. Кого з двох? Того чия лінія важливіша для виявлення над завдання, всього оповідання.

5. Майстерність виконання

Закінчивши аналітичну підготовчу роботу над художнім твором, ви виносите його на суд глядача. Починається складний процес взаємодії між читцем і глядачем - спілкування. Для оповідача глядач його обов'язковий партнер, помічник, друг. Для слухача читець виконує твір, хоче з ним поділитися своїми думками, почуттями, збудити в них відповідну реакцію обурення, радості, перемоги, кохання, ненависті і т.д., довести наскрізну дію і над завдання до серця і розуму слухача. Слово належить оповідачу і тим, хто його слухає, і тому виконавець повинен вміти налагодити взаємозв'язок з аудиторією. Оповідачу треба перш за все з'ясувати питання складу аудиторії: кому він розповідає? Розповідь буде звучати по-різному в шкільній аудиторії, або в концертному залі, в інституті, або в клубі. Творче спілкування буде залежати від ступеня активності і зосередженого бажання примусити слухача побачити наші внутрішні уявлення, примусити зрозуміти і відчути думки почуття, які переповнюють нас.

Для цього потрібно знати найголовніші умови: підготовка до виходу, вихід, мовна дія.

В процесі спілкування люди використовують не тільки мову слів, а й „мову почуттів" - міміку, інтонацію, пози, жести, рухи.

Дозволяє нам швидше, точніше вгадати, оцінити стан іншої людини. Ці фактори жести, міміка - пояснюють мову, розкривають „підтекст" мовної взаємодії.

Інтонація - це тональний малюнок слова, через який визначається наша думка, і народжена цією думкою емоція. Інтонацію не треба вишукувати. Інтонація - це стиль автора, „підтекст", над яким треба працювати.

Жест - як виразний і дійовий засіб у створенні образу оповідача вимагає від читця детального його вивчення. Дуже часто жести у виконавців випадкові, механічні. Потрібні поза, жест, міміка залежать від внутрішньої дії допомагають образному розкриттю характеру, створити правильну позу, жест,