дошка повинна мати висоту 23 мм, як і висота друкарського шрифта. Перед гравіруванням дошку необхідно добре зчистити рубанком і відполірувати наждаком. Рисунок переводять через копірку, інколи дзеркально обернено, і уточнюють зображення штрихами, тушшю (пером чи пензлем). Японські гравери рисують зображення на кальці, яку потім перегортають і наклеюють на дошку, що дає можливість після вирізування одержати відбиток в первісному положенні. Вирізують усі ті місця, де нема рисунка, користуючись ножиками і стамесками з найліпшої сталі. За волокнами породи вирізувати легко. По діагоналі – важче. А в заокруглених місцях – ще важче. Кожну лінію обережно обрізують з обох боків, ведучи ножика до себе навскіс (японці від себе), щоб не перетяти й не підрізати ліній. Поля між штрихами вибирають стамескою. Коли зображення вирізане, на нього наносять валиком фарбу, зверху кладуть папір і тисненням палітурної кісточки чи ложки роблять пробний відтиск. Тираж виготовляють друкарським способом. Найкращим папером для друкування гравюр вважається «япан» — ручний японський паво, що виробляється старовинним способом з волокнистих рослин.
Протягом ХVІІІ ст. високо розвинулася гравюри на міді. У порівнянні з нею творчі можливості дереворізу були надто обмежені. Майстер гравюри на міді англійський ілюстратор Томас Бюїк подав у 1771 році на конкурс першу спробу гравюри на самшитовому дереві, розпиляному впоперек його шарів. Так виникла нова техніка деревориту (репродукційної ксилографії), де штрихи не вирізувались, як раніше, а рились на дереві штихелями, як на міді. Ця нова техніка, що істотно відрізнялась від дереворізу, почала успішно змагатися з мідьоритом щодо сили і краси тональних переходів і відразу виявила свою перевагу ще й в тому, що її можна було друкувати одночасно з текстом. Це мало вирішальне економічне значення при випуску ілюстрованих книг і журналів. Тому репродукційна, точніше інтерпретаційна ксилографія завоювала собі в XIX столітті домінуюче положення, як головний засіб художньої репродукції. З розвитком фотографії з'явилась можливість копіювати будь-який оригінал на дерево, що відкрило шляхи для бурхливого розвитку репродукційної ксилографії. Протягом ста років ксилографія розвивалась в напрямі факсимільної репродукції, в якій гравер точно передавав лінії і штрихи, нарисовані художником, і тональної, де гравер «перекладав» штихелем тоновий малюнок художника на мову ліній і штрихів. Цим самим він інтерпретував оригінал, поліпшував його або погіршував, залежно від особистих здібностей.
Коли ж у 1882 році Г. Майсенбах винайшов цинкографію, ксилографія як засіб репродукції поступово втратила своє значення, бо нові техніки масового поліграфічного друку були дешевші, вони давали можливість в найкоротший час репродукувати будь-який оригінал. Однак технічні досягнення ксилографії розвивають сучасні майстри деревориту, які самі рисують, гравірують і друкують свої твори.
Найкращим матеріалом для деревориту є самшит, потім груша, бук, вишня та інші породи дерев. У наш час застосовують також органічне скло (плексіглаз). Сухе поліно самшиту розпилюють на кружки по 27-30 міліметрів і зчищають гострим рубанком впоперек шарів до висоти 23 мм. Для прямокутних дощок кружки розпилюють по серцевині і склеюють казеїном, риб'ячим або столярним клеєм. Зображення наносять, як і для дереворізу, або просто рисують на дошці олівцем, після чого уточнюють рисунок тушшю. Гравірують добре нагостреними стальними рильцями – «штихелями», одними з них ритуючи штрихи, а іншими, заокругленими або плоскими, вибираючи зайві широкі площі. Техніка друку така сама, як і при дереворізі.
ІІ.2. Техніки глибокого друку
До техніки глибокого друку відносять мідьорит, суху голку, меццо-тинто і пунктир (сухі техніки), штриховий офорт, м’який ґрунт, акватинту, резерваж (мокрі техніки).
Техніка глибокого друку здійснюється за таким принципом: фарбу втискають у вирізані вглиб місця металічної пластинки і під тиском валів станка вона переходить на вологий папір. Якщо зображення виконується різними інструментами вручну, без вживання кислот – це сухі техніки. А коли штрихи поглиблюють, травлячи їх кислотою, такі техніки називають мокрими.
Естампи, відбиті способом глибокого друку, мають ряд особливостей, які необхідно знати, щоб зуміти відрізнити офорт від деревориту або літографії. Це, насамперед, наявність фацета, як називають відбиті на папері сліди спиляних навкіс напильником країв мідної або цинкової пластинки, що утворюють немовби рамку для зображення. Ця рамка обов'язкова для всіх відбитків типу глибокого друку і її значення ще й функціональне: спиляні краї полегшують вхід пластинки між валами офортного станка і тим самим оберігають папір від можливого перерізування його гострим краєм пластинки під час друку.
Другою ознакою естампа типу глибокого друку є те, що фарба, переходячи під тиском на вологий папір, утворює відчутний дотиком пальців рельєф, тим вищий, чим глибшими були вириті, видряпані або витравлені на пластинці штрихи. У темних місцях чорна матова фарба поглинає світло, а у світлих – здавлений тиском папір блищить, випромінюючи світло. Це надає естампам своєрідної і неповторної краси тональних контрастів і переливів світлотіні.
Ще одна ознака відбитків типу глибокого друку і взагалі естампів – це сигнатура, тобто позначення, написані рукою автора-художника. Необхідність їх зумовлена тим, що естампи бувають пробні – авторські і остаточні – тиражні. Пробними називають перші відбитки з пластинки, які фіксують різні стани поступу роботи над виготовленням зображення. Остаточний стан зображення автор позначає графітним олівцем ліворуч внизу під фацетом: «Авторський естамп». За цим зразком майстер друку виготовляє весь можливий для кожної техніки тираж. Автор нумерує кожний естамп числами у вигляді дробу. Якщо, наприклад, на першому естампі написано 1/100, то на останньому повинно бути 1/100. Це значить, що всіх відбитків існує 100,