Серед технік глибокого друку, які здійснюються сухим способом, тобто без вживання кислот, найдавнішою є мідьорит, що розвинувся з ремісничих гравюр на камені, кості, зброї та декоративних прикрас на предметах із золота й срібла. Перші пробні відбитки з цих предметів на папір і дали поштовх для розвитку мідьориту як окремого виду мистецтва. У XV—XVI століттях високої майстерності в техніці гравюри на міді домоглися художники Мантенья (Італія), Дюрер (Німеччина) та ін. Найвищого технічного розквіту гравюра на міді досягла у творах таких віртуозів XVII століття, як Еделінк і Нантейль у Франції та у XIX столітті Уткін та Іордан в Росії.

Технічно мідьорит виготовляється так: беруть доброї якості червону мідь з полірованою поверхнею. Рисунок перебивають копіркою або контури зображення виконують легким штриховим травленням. Універсальним інструментом для гравюри є так званий «грабштихель», його ведуть завжди горизонтально і проти лінії. Задирки міді, які утворюються обабіч штрихів під час рятування, обережно зчищають «шабером». Фарбу втирають тампоном в штрихи і знімають зайву з поверхні пластинки. Потім на неї накладають вогкий папір, сукно (кирзу) і, протягаючи між валами тискального (офортного) станка, одержують відбиток. Типовою для мідьориту є лінія з чіткими краями, спочатку тонка, далі ширша і глибша. В кінці вона стає мілкою, звужується і зникає.

З техніки мідьориту протягом першої половини XIX століття розвинулась гравюра на сталі (сталерит). Винайдений 1820 року в Англії сталерит дозволяв виконувати найтонші репродукції переважно пейзажного жанру. Перед початком роботи сталь відпускалась, а по закінченні гартувалась. Уже з другої половини XIX століття, після появи геліогравюри (на базі фотографії) та інших масових полі-графічних технік, гравюра на сталі відійшла в забуття через неспроможність змагатися з новими, точнішими і значне дешевшими способами репродукції.

Найпростішою технікою роботи безпосередньо на мідній пластинці є гравюра сухою голкою. Спочатку вона була допоміжною для офортів (наприклад, у Рембрандта), але з часом розвинулась у самостійну мистецьку мову.

Працюючи у техніці сухої голки, художник спочатку літографічним олівцем або перебиваючи через копірку наносить на мідну пластину ескіз чи начерк з натури. Потім він починає рисувати гострою сталевою голкою, забитою в дерев'яну ручку. Врізуючись у метал, голка залишає обабіч себе задирки, на які при друкуванні чіпляється фарба. Так і з'являються оксамитово м'які краї штрихів, що починаються дуже ніжно, а згодом розширюються і зникають, надаючи зображенню своєрідної мальовничості. Де потрібна «м'яка» і «густа» поверхня, там задирки від голки залишають, а де хочуть мати світлі місця – їх послаблюють або зчищають шабером.

Найбагатшою за тональністю є гравюра меццо-тинто. Її також виконують на міді, що витримує порівняно велику кількість добрих відбитків. Поліровану поверхню мідної пластинки рівномірно, у всіх напрямах «колишуть» спеціальним зубчатим інструментом – «колисочкою», доки пластинка не покриється насічкою, яка при друкуванні дасть рівне чорне тло; тоді фарбу змивають і наносять зображення, перебиваючи з допомогою копірки. Працюють гострим тригранним сталевим шабером, зрізуючи зерно насічки там, де мають бути світлі місця. Чим більше (глибше) зрізається насічка, тим світлішає тон. Бліки вигладжують гладилкою. Друкуються такі естампи, як і всі інші техніки цього виду, на офортному станку.

Властивістю меццо-тинто є м'які переливи тональності при повній відсутності різких країв. Переливи йдуть від найглибших чорних до сліпучо білих.

Так звана пунктирна гравюра зовні подібна до меццо-тинто. Вона служила і досі служить допоміжною технікою для меццо-тинто, сухої голки і мідьориту.

Коли йде мова про естампну графіку, то здебільшого мають на увазі офорт. Це французьке слово в перекладі на нашу мову значить «міцна вода», під якою розуміють азотну кислоту, що нею шляхом травлення поглиблюють штрихи і точки на мідній пластинці. Класичною технікою мокрого способу є штриховий офорт, що виник в XVI столітті. Поштовхом до його появи було прагнення граверів з допомогою азотної кислоти прискорити і полегшити свою кропітку і марудну роботу. Свого розквіту офорт досяг у XVII ст., коли він заслонив собою всі інші графічні техніки.

ІІ.3. Техніки плоского друку

До техніки плоского друку відносять літографію та її різновиди – асфальт, розмивка, каміньорит.

Техніка плоского друку або літографії – це друк з каменю чи офсетного цинку. Плоский друк не визнає ні високих місць, ні заглиблень, і полягає в тому, що вода не приймає жиру, а жир води. Місця на камені, де виконано рисунок жирною літографічною крейдою, після травлення азотною кислотою з розведеним у воді гуміарабіком набувають властивості після зволоження каменю приймати жирну фарбу, відганяючи воду, а на місцях, де немає рисунка, навпаки: приймати воду, відганяючи фарбу.

Спосіб літографії винайшов у 1796 році празький артист і драматург Алоїс Зенефельдер, шукаючи дешевих засобів розмноження своїх театральних п'єс. Своїми необмеженими образотворчими можливостями, легкістю роботи і дешевизною цей винахід завоював широке застосування як новий, третій вид друку.

Літографія дозволяє застосовувати всі художні техніки: рисунок пером та пензлем на шліфованому камені, рисунок жирною крейдою на зерненому, вишкрябування на асфальті, автографію, розмивку туші, гравюру та ін.

Для літографії приватний камінь-пісковець, який шліфують пемзою, а зернить річковим піском. Рисуючи, підкладають чистий папір, щоб не торкатися до поверхні пальцями, бо після травленая можуть з'явитися небажані жирні сліди. На зернистому камені можна домогтись дуже ніжних сріблясто-сірих переходів прозорих тіней поряд