Вступ.

Художник опинився на лоні природи, перед ним розкинувся прекрасний пейзаж. Все побачене зачіпає найчутливіші струни його душі. Все, що він відчув, надихне його на створення прекрасних картин.

Широко поширена думка, що пейзаж допомагає глядачу побачити і пізнати красу природи. Художник концентрує нашу увагу на тих захоплюючих, красивих, цікавих, значимих моментах в природі, на які пересічний глядач не звернув би увагу. Тим самим художник виховує в глядача любов до природи, естетичний смак і т.д. Кажуть, мистецтво облагороджує людину. Насправді все складніше, ніж здається. Може, якраз навпаки, любов до природи пробуджує інтерес до картини. Відомі випадки, коли пересічний пейзаж стає на картині втіленням, уособленням краси рідної природи. І навпаки, яскравий, ефектний краєвид може виявитись поверховим, нецікавим. Тут уже все залежить від таланту художника, його характеру, світогляду, від його уміння відчути „душу" пейзажу, вловити глибинну суть усього, що відбувається навколо. Як і будь-яке зображення, відображення природи несе в собі певну частину пізнавальної інформації. Пейзаж може розповісти про певну місцевість більше, ніж підручник з географії.

То що ж таке пейзаж? Не так уже просто дати йому точне визначення, а крім того, пояснити визначення пейзажу як терміну явно недостатньо. Адже мова йде не тільки про видиму сторону природи - деревах, річках, рівнинах, морях, горах, - але перш за все про навколишнє середовище, в якому проходить життя людей: про міську і сільську місцевість з урахуванням усіх змін, які зробили люди за багато тисячоліть ( мости, дороги, оброблені землі, пам'ятники, будинки ). Протягом усієї історії живопису, починаючи з найбільш ранніх її періодів і аж до сьогоднішнього дня, пейзаж висловлював почуття художника, з деякими нюансами і відмінностями залежно від манери того чи іншого майстра сприймати, інтерпретувати і передавати один і той же сюжет.

Вважаю, що існує три взаємопов'язаних аспекти зовнішньої краси.

Перший - зовнішній світ з його особливостями. Другий - через роботу мозку ці особливості перетворюються в нові просторові форми, конфігурації та поєднання, яких не було у всесвіті, аж допоки не виявила їх діяльність людина. Третій - відчуття того, що штучні творіння також підпадають під поняття краси.

юдина на певному щаблі свого розвитку утвердилась в унікальності і оригінальності того, що вона творить.

Естетичні уподобання, розуміння краси, які приходять через естетику природи, іноді залежать від впливу досить прозаїчних обставин природного походження. Життя в холодному довкіллі Півночі навчило його мешканців на око розрізняти найменші нюанси білого кольору - снігу, а жителів тропічних теренів - нюанси зеленої барви лісу, мешканців пустелі жовтої - піску.

Поєднання кольорів у природі надзвичайно різноманітне і фантастичне: що здатна поєднати природа, далеко не завжди вдається штучним шляхом зробити людині. Мішанина кольорів авангарду часто межує з елементарним несмаком, а в природі такого статися не може. Лише в природі людина може чомусь навчитись, набубнявіти натхненням свого мистецького переконання.

У художній спадщині кожного народу є свої відмінні риси, що притаманні лише цьому національному мистецтву, і викликають певні емоційні відчуття. Українському художньому краєвиду властиві яскраві м'які барви, за якими відчувається ледве стримуваний дівочий жарт та козацьке мрійництво. Для полотен українських художників характерна мрійлива сентиментальність.

Відтворюючи природні фрагменти, кожен художник пропускає крізь себе велику красу і гармонію природи. Саме тому він несе велику відповідальність, бо повинен не тільки відчувати такі засади, як нюанс і контраст фарб, пропорцію. Він повинен мати дуже тонке відчуття національного смаку.

Історія пейзажного жанру.

Традиції українського живопису в контексті світового мистецтва.

Окремі елементи навколишнього світу зображали вже первісні люди в наскельних розписах епохи неоліту.

Як самостійний жанр, пейзаж вперше з'являється в середньовічному Китаї вVIст.

В європейському мистецтві пейзаж починає формуватися як самостійний жанр в епоху Відродження. В класичному мистецтві головне місце зайняв образ природи, що підкоряється законам розумної світобудови. В цей період пейзаж носить героїчний або ідилічний характер. В пейзажах художників епохи бароко оспівується стихійна могутність природи. Людина живе з нею в нерозривній єдності, а сама природа проникнута відчуттям вічної боротьби стихій. Голландські живописці розробили світло -повітряну перспективу. Світ рідної природи постає у всій своїй мінливості у їхніх картинах. В XVII — XVIII ст. Поширюється пейзаж, що з топографічною точністю відтворює краєвиди окремих місцевостей і особливо міст. В першій половині XIX ст. в живописі романтизму з'являється зацікавлення різноманітними станами прироби, своєрідністю національного пейзажу, проблемами пленеру. Великий вклад в подальший розвиток пейзажного живопису вніс Джон Констебл, який малював свої картини повністю з натури, а також французькі пейзажисти барбізонської школи. Романтичні тенденції відіграють важливу роль в російському пейзажі XIX ст. ( М.Н.Воробйов, І.К.Аивазовський). Розквіт російського реалістичного пейзажу пов'язаний з діяльністю передвижників. Він набуває епічного розмаху в полотнах І.І.Шишкіна, А.К.Саврасова, Ф.А.Васильева, І.І.Левітана. Пленерний живопис, цікавість до мінливого, світло повітряного середовища яскраво проявились в творчості майстрів імпресіонізму. Вони створили багатогранний і динамічний образ сучасного міста. Майстри постімпресіонізму переробляють принцип імпресіоністів. В XX ст. визнаними майстрами стали художники прогресивних напрямків, що опираються на реалістичну традицію світового мистецтва. В Україні лише в XIX ст. з'являються живописні зображення ландшафтів. Розвиток українського живопису на зламі XIX