Гітарне мистецтво в Західній Європі в ХХ-му столітті. Стильові тенденції його розвитку.
Початок ХХ століття – це переломний момент в розвитку гітарного мистецтва. В цей період проходить зміна двох епох. По цілій Європі (за винятком Іспанії) спостерігається спад зацікавленості до гітарного мистецтва. Причин може бути багато: світ розвивається дуже швидкими темпами, з’являється промисловість, розвивається техніка, спостерігається загальна глобалізація. Змінюється також інтерес людей, їхній світогляд, уподобання. Романтична гітара, на якій грали Сор, Джуліані, себе вже вичерпала, а нова класична гітара, сформована іспанським майстром А. де Торресом в другій половині ХІХ століття, що відповідала новій естетиці, ще не встигла розповсюдитись по всій Європі. В Іспанії на стику ХІХ-ХХ ст. гітарне мистецтво активно розвивається завдяки особистості Ф. Тарреги. Не дивлячись на інтерес до гітарного мистецтва зі сторони деяких європейських композиторів, в тому числі композиторів Нової віденської школи, гітара страдає від досить посереднього сольного репертуару. Поява нового покоління виконавців – учнів і наступників Ф. Тарреги, серед яких М. Любет, Е. Пухоль, А. Сеговія та інші, сприяють розповсюдженню гітарного мистецтва по всьому світі. Саме завдяки Сеговії гітарне мистецтво викладається у вищих навчальних закладах світу, він відстояв гітару серед таких визнаних музичних інструментів, як скрипка і фортепіано, і довів, що гітара за багатством тембрів, штрихової палітри, технічних можливостей не поступається іншим музичним інструментам. Для гітари починають писати багато європейських композиторів, серед яких М. де Фалья, Д. Мійо, Ф. Пуленк, І. Стравінський , формується особливий гітарний репертуар, основною властивістю якого була опора на фольклор і класико-романтичні традиції.[Вайсборд А. Сеговія]
Перші десятиліття ХХ ст. принесли ціле сузір’я гітаристів “з великої букви”, достатньо хоча б назвати імена Джона Віліамса і Джуліана Бріма, Іду Престі та Олександра Лагою, переклади якого і по сьогодні залишаються перлинами гітарного репертуару. Під впливом великої особистості А. Сеговії композитори першої половини ХХ ст. почали створювати репертуар академічного типу – сонати, цикли прелюдій, сюїти, програмні етюди, камерні жанри, на кінець, концерти для одної, двох, чотирьох гітар з оркестром.
В творчості Х. Родріго, Ф. Морено-Тороби, А. Тансмана, М. Кастельнуово-Тедеско та інших яскраво прослідковується класико-романтичні особливості. Вони заключаються в наступному: –
використання класичних форм, ладо гармонічних відношень, жанрових канонів (Соната Джіокоза Х. Родріго, Каватина А. Тансмана, Концерт D-dur для гітари з оркестром М. Кастельнуово-Тедеско);
орієнтація на програмність музики (сюїта “Замки Іспанії” Ф. Морено-Тороби, “Cюїта Компостелана” Ф. Момпу);
посилення національних особливостей (використання фольклору своєї країни) – “Гаротін і Солярес” Х. Турини, Концерт “Аранхуес” Х. Родріго.
Але класико - романтичні тенденції – не єдине, що було притаманним гітарній музиці 30-40-х років ХХ ст.До цього часу відноситься розквіт одного із своєрідних її напрямків – латиноамириканської музики , в якій відбулося злиття американської і нової іспанської гітари, що стало перспективою для появи нових творчих особистостей. Своєрідність і унікальність латиноамериканської музики заключається в тому, що тут відбулося змішання культур трьох різних материків – Америки, Європи і Африки. Такого феномену в світі більше немає. В різних країнах таке змішання відбувалося по різному. Наприклад, африканський фольклор, повязаний з африканськими релігійними культами (такими, як Вуду, наприклад ) більше розповсюджений на Кубі і в Бразилії, де було багато чорношкірих рабів. В цих країнах афро-американський фольклор сприймається як національна музика. Яскравими представниками латиноамериканської музики є К. Густавіно, Х. Кордоса, Х. Марель, А. Хінастера, А. П’яццола, Е. Фалю, Р. Лара, М. Торрес, К. Тірао та ін. Вони створюють свою музику, використовуючи традиційну стилістику музики ХХ ст., але із добавлянням в неї фольклорних інтонацій своєї країни. Музика Х. Кордоса і Х. Мареля особливо популярна серед виконавців сьогодення, завдяки своїй демократичності і фольклорному початку. В Бразильській популярній гітарній музиці, основаної на фольклорних традиціях, в ХХ ст. працювало багато яскравих і талановитих композиторів-гітаристів, які створили яскраві твори для гітари. Це Пернамбуко, Бонфа, Альмейда і багато відомих і маловідомих музикантів. Вони в своїй творчості використовували ритми bossa nova і samba. Ці напрямки бразильської музики давали новий імпульс творчим пошукам в США і Європі. Не зважаючи на своє походження згадана вище музика увійшла до кращих зразків європейської музики і була популярною не тільки в той час, але й сьогодні. Бразильські та кубинські композитори кращі роки творчості провели на теренах Західної Європи, тому їх музика справедливо заслуговує зватися європейською.
Три представники музики Латинської Америки в першій половині ХХ ст. яскраво представляють різні стильові тенденції:
музика А. Барріоса представляє романтичний напрямок (не даремно його називають “Шопеном” гітарної музики);
в творчості Е. Вілла-Лобоса найбільш характерним являється використання форм і жанрів бразильського фольклору;
майстром художньої стилізації представлений мексиканський композитор М. Понсе (згадаємо його Сюїту в стилі Вальса, Класичну і Романтичну сонати).
Якщо перша половина ХХ ст. характеризує гітарну музику орієнтовану на класико романтичні традиції, то в другій половині гітарна музика повністю включається в академічну культуру. Гітара стала використовуватися композиторами у всіх експериментальних течіях другої хвилі авангарду 50-70-х років (Концерт для гітари з оркестром “Три графіки” М. Оханий, “Адаптовані гітари І і ІІ” Гарі Партча, “Пісні, гудіння, рефрени смерті” Дж. Крумба т.ін.
Поява виконавців нового рівня “післясеговіївського” покоління сприяє закріпленню статусу гітари, як академічного інструменту. Серед таких виконавців особливе місце належить Дж. Бріму. Якщо А. Сеговія відіграв вирішальну роль в розповсюдженні і популяризації нової гітари,
