герой Селінджера поступово «перехворів ненавистю», він звільняється від нігілізму і нетерпи-мості. Два дні, проведені Голденом у Нью-Йорку після втечі зі школи, багато чого навчили його. Він подо-рослішав, зрозумів, що треба навчитися жити для інших. Єдиною відрадою у світі духовних мерців для Голдена є його.художньо обдарована сестричка Фібі, яку він намагається врятувати від провалля бездухов-ності. У свої десять років вона вже здатна не лише осягнути трагічну самотність брата, а й вчинити по-жіночому виважено: піти з тим, кого любиш, «на край світу», перебравши на себе частину його болю, пода-рувати ближньому всю свою увагу й чуйність, аби він хоч на час позбувся глибокого песимізму та пізнав не-вимовне щастя взаєморозуміння. Саме завдяки Фібі Холден під холодним грудневим дощем врешті пізнає, задля чого варто жити.
Розмовляючи з нею, Голден уявляє: «табунець ма-лечі грається серед поля – кругом жито й жито, куди не глянь. Тисячі дітлахів, і довкола – жодної людини, тобто жодної дорослої людини. Крім мене, звичайно. А я стою на краю страшної прірви. Нібито я повинен лови-ти малюків, якщо вони підбіжать дуже близько до прірви. Бо вони граються, гасають і не дивляться, куди біжать. А я повинен звідкись вискакувати й ловити їх, щоб не зірвались у прірву. Оце й усе, що я маю цілий день робити. Стерегти дітей над прірвою у житі». Пере-живши духовне відродження (недаремно описані ге-роєм події відбуваються напередодні Різдва), Голден Колфілд побачив своє покликання в тому, щоб нести в жорстокій світ радість і щирість дитинства, «стерегти дітей над прірвою у житі», тобто рятувати їх від падіння в убогий дорослий світ.
Французький «новий роман»
У середині 50-х років у Франції склалася літератур-на школа – «новий роман». Найвизначнішими предс-тавниками його є Ален Роб-Грійє, Наталі Саррот, Мішель Бютор, Клод Моріак, Клод Сімон. Група виник-ла та утвердилась як реакція на традиційний, ре-алістичний, «бальзаківський» роман з його канонами.
Основними теоретичними маніфестами авторів «нового роману» (або ж «антироману» — термін, запро-понований Ж.-П.Сартром) були есе Н.Саррот «Ера підозр» (1956) та збірка статей А.Роб-Грійє «За новий роман» (1963), стаття М.Бютора «Роман як пошук» (1956) і праця К.Моріака «Сучасна література» (1958). Новороманісти оголосили «старий роман рутинним явищем у сучасному мистецтві». «Гинучими буржуаз-ними цінностями» називає А.Роб-Грійє форми ре-алістичного роману. Старий роман, з ідеями, з відоб-раженням «історії», персонажами, сюжетом, кон-фліктами, на думку представників школи «нового ро-ману», помер. Відштовхуючись від традиційних форм (анахронічними для новороманістів є навіть романи Сартра та Камю), вони прагнуть до оновлення, рефор-мування роману, сміливо експериментуючи, роблячи, здавалося б, неможливе в межах творів.
Свій «смертний вирок» виносять автори «нового роману» романному персонажеві. На думку Н, Сар-рот, «персонажі, як їх розумів старий роман, вже не здатні ввібрати в себе сучасну психологічну ре-альність». Від персонажа, вважає письменниця, «зали-шилася лише тінь». Схожі думки висловлює і Роб-Грійє, який певний того, що «роман з персонажами, безумов-но, належить минулому». А. Роб-Грійє гадає, що ство-рювачі «персонажів у традиційному сенсі слова» (тобто героїв з «іменем та прізвищем», «родичами та спад-ковістю», професією та власністю, характером та «ми-нулим») «нездатні запропонувати нам нічого, окрім маріонеток, в яких і самі давно перестали вірити». Замість персонажів новороманісти відтворюють у пе-ребудованих структурно своїх творах різні пласти зовнішнього і внутрішнього світу.
А. Роб-Грійє, що висунув принцип «шозизму» (від франц. спозе – річ), відтворюй речі в їхній нату-ралістичній точності. Він ретельно фіксує мінімальні деталі речей, будинків, меблів, людської зовнішності, одягу, намагаючись через зовнішнє дістатися до по-таємних глибин свідомості. Персонажі романів Роб-Грійє втрачають здатність пізнання зв'язків дійсності, тоді як сам предметний світ звільняється від традиційних людських орієнтирів (добро і зло, минуле і майбутнє, життя і смерть) і постає у своїй фізичній, «шозистській» суті. Роман, за висловом А.Роб-Грійє, «не виражає, а шукає», причому «шукає самого себе».
Н. Саррот зображує потік свідомості та асоціацій, що безперервно виникають у думках героїв. Письмен-ниця відтворює незавершені, непомітні порухи душі, які вона іменує «тропізмами». Саме вони, на думку Саррот, ці першопочаткові психічні реакції, що лежать «в основі наших жестів, слів, почуттів», і є справжніми, і тільки вони мають відтворюватися романістом.. Адже головний інтерес письменника, вважає Наталі Саррот, має спрямовуватися не на зображення характерів, си-туацій, моральностей, а на пошуки «нової психо-логічної матерії».
М. Бютор очолює третій напрям усередині «ново-го роману» – напрям «міфологічний». У творах цього письменника є місце і для внутрішнього монологу, і для спогадів, і замальовок, і есе. Мозаїчні тексти-панорами Бютора складають «міфологеми» сучасних цивілізацій.
Практика новороманістів яскраво ілюструє їхні програмні теоретичні виступи. Так, роман Клода Моріака «Званий обід» від початку до кінця є стено-грамою застільної бесіди господаря, господині й шес-ти їхніх гостей. Репліки героїв роману (без авторських ремарок і вказівок на те, кому та чи інша репліка нале-жить) переплітаються з їхніми думками. Роман Наталі Саррот «Золоті плоди» є «романом про роман» Його основним змістом стала історія формування думок навколо нього. Виражені вони в діалогах і внутрішніх монологах анонімних представників паризької літера-турної еліти. Романи Алена Роб-Грійє підтверджують вислів автора про те, що «письменник повинен ство-рювати світ, виходячи з нічого, з пилу». В романі «Лабіринт» Роб-Грійе зображає солдата, що протягом трьох діб тиняється вулицями незнайомого міста в пошуках людей, прізвищ та адрес, яких він не пам'ятає. Герой блукає замкненим колом із будинків і кафе і не в змозі досягнути своєї незрозумілої мети.