Інтеграційні процеси кінця ХХ початку ХХІ століття визначили специфіку розвитку гуманітарного знання в Україні і відкрили нові перспективи перед сучасним мистецтвознавством, зокрема – у пошуках нових парадигмальних основ культорологічних та мистецтвознавчих досліджень. Активний взаємозв’язок мистецтвознавства з філософією, естетикою, етикою, психологією, соціологією, тощо, сприяє процесу взаємопроникнення, взаємозбагачення і відкриває нові перспективи для наукових розробок, які “дають можливість цілісно відтворити реальну картину історії української культури взагалі та визначити місце і значення музичної культури, виокремити тенденції, котрі дозволяють виявити самодостатність, національну своєрідність останньої, зокрема.” [ , 21]

Народно-інструментальне оркестрове мистецтво сучасної Західної України – органічна складова вітчизняної музичної культури. Воно є яскравим свідченням творчого взаємопроникнення української та світової музичної культури і поєднує в собі такі явища:

Художня творчість (творчість колективів та композиторів).

Професійна освіта (викладацька практика, методичні та педагогічні напрацювання).

Технічна еволюція, синтез, трансформація соціальних функцій, власне, все, що відбувається в цій галузі мистецтва

Слід зазначити, що у І половині ХХ ст. помітно зростає “інтерес до наукового осмислення оркестрового мистецтва у педагогічних, мистецтвознавчих, історичних та соціокультурних аспектах.” [ , –]

Їх мистецтвознавче та історико-соціологічне осмислення особливостей сучасного колективного народно-інструментального виконавського процесу неможливе без ретроспективного та перспективного розгляду його еволюції, без перевірки й порівняння основних закономірностей його розвитку на конкретних прикладах взаємодії етнографічних явищ з елементами професійного музичного виконавства.

Звичайно, висвітлення всіх різнобічних граней проблеми в межах даної праці становить значну трудність. Вона ускладнюється як і слабкою вивченістю предмета дослідження – народно-оркестрового мистецтва, так і недостатньою розробленістю методології та методики загальнотеоретичних засад вивчення цього питання.

Попри констатацію наявності значного наукового доробку у цій сфері доводиться визнати, що сутність, характерні особливості народно-інструментального колективного виконавства, його роль і місце у сучасній музичній культурі України недостатньо досліджені як з культурологічних, так і з мистецтвознавчих позицій, що і призвело до дещо упередженого ставлення до надбань і досягнень даного музичного жанру.

Звичайно, найрозвиненішою і найрозповсюдженішою формою колективного народного виконавства в Україні, як і у всіх інших слов’янських народів був та являється на даний час гуртовий спів. Але, щоб визначити закономірності функціонування виконавських традицій певних стильових регіонів України, як і етносу в цілому, самого дослідження виконавського досвіду лише народних вокальних традицій недостатньо.

Адже “народне колективне інструментальне виконавство має свої специфічні особливості регіональної визначеності та виконавського стилю.”

[ , - ст. 34]

Зокрема, народно-інструментальна виконавська традиція конкретніше, у порівнянні зі співацькою, “характеризує особливості регіонального колориту і при цьому легше піддається уніфікації та нівелюванню під впливом проникнення у сферу народного музикування нефольклорних чинників (сучасного інструментарію та відповідних йому виконавських манер) .”

І з давніх давен різноманітні музичні інструменти були невід’ємною частиною культурного (і не тільки) життя нашого народу. Вони (інструменти) були “тісно пов’язані із його побутом, господарським життям, віруваннями, обрядами, святами, ритуалами, видами народної творчості”.

[ ,- ст. 21]

Разом із тим інструментальне виконавство складніше, в порівнянні з вокальним і щодо специфіки, оскільки потребує наявності певного інструментарію, спеціального вишколу в опануванні ним, подолання труднощів, що випливають з різноманітності структури інструментів, їх конструкції, з фактури мелодій та виконавської стилістики фольклорних музичних жанрів, за винятком співу без супроводу (у вокально-інструментальному і танцювальному як акомпанемент, а в інструментальному – як головний виконавський чинник), безпосередніше і точніше контактує з народним прикладним мистецтвом і народними промислами, оскільки потребує їх застосування в процесі виготовлення та побутування інструментів.

Що стосується самого поняття “оркестр” – то слід відмітити, що до кінця XVII ст. під цим терміном розуміли місце розташування колективу музикантів. І тільки з наступного XVIII ст., коли вже починають існувати сталі склади оркестрів, використовується термін “оркестр” із тим змістом, який ми маємо і на сьогоднішній день. Починаючи із роботи німецького композитора Й. Маттезона “Заново відкритий оркестр” (1713) слово “оркестр” вже набирає іншого, нового сенсу. Сучасне значення цього слова зустрічається і у “Музичному словнику” Жан-Жака Руссо.

Вельми цікавими у цьому напрямку були дослідження Є. К. Альбрехта “Минуле та сучасне оркестру”; М. В. Нюрнберга “Симфонічний оркестр та його інструменти”; Д. Р. Рогань-Левицького “Сучасний оркестр”, “Бесіди про оркестр”; Л. С. Сидельникової “Симфонічне виконавство”.

Перші спроби дослідження специфіки народно-інструментального виконавства в Українському музикознавстві належать М. В. Лисенкові, який наводить дані не лише з історії та конструкції народного інструментарію українців, але й описує репертуар, прийоми гри, манери виконання, ілюструючи їх оригінальними зразками з репертуару народних виконавців. Наукові ідеї М. В. Лисенка були належно оцінені і одержали подальший розвиток у наукових працях Ф. М. Колесси та К. В. Квітки. Важливим поштовхом у формуванні нового погляду на проблеми народного виконавства стала відома праця Ф. М. Колесси “Мелодії українських народних дум”, в якій автор подає об’ємний нотний матеріал дум та пісень, записаних від тринадцяти кобзарів та лірників і нотованих за допомогою фонографа. Застосування фонографа дозволило Ф. М. Колессі вперше у світовій музичній фольклористиці проникнути в глибину виконавських манер окремих виконавців-кобзарів, висвітлити методико-інтонаційну і ритміко-агогічну їх сторони із максимальним ступенем конкретизації деталей” [ ,- ст. 11] Ф. М. Колеса також з болем констатував факт значного відставання досліджень інструментальної народної музики від вокальної. Дослідницька діяльність Ф. М. Колесси допомогла його сучасникові К. В. Квітці зробити формування нового відгалуження музичної фольклористики-етнофонії, провести велику роботу по описуванні народних інструментів, способів гри і середовища їх побутування, характеристики конкретних оригінальних народно-виконавських прийомів,