Особливо цінними з огляду на предмет нашого вивчення є дослідження М. О. Грінченка (одна із його праць – “Українська інструментальна музика”), який “зробив вдалі спроби класифікації народно-інструментальної музики за принципом її належності до певної сфери побутування, колоритно описав конкретні виконавські середовища, манери, ситуації, тощо” [ ,- ст. 13] Проблеми систематизації та класифікації музичних інструментів піднімалися протягом всієї історії музичної культури. Дослідники прагнули поєднати музичні інструменти за певними ознаками у групи і таким чином їх систематизувати. Це привело до появи чисельних систематик та різних класифікацій музичних інструментів. Так, наприклад, І. Мациєвський всі відомі в історії класифікації музичного інструментарію поєднав у дві основні групи: Структурні та функціональні. Структурні – матеріали, джерело звуку, спосіб звуковидобування.

Функціональні особливості – характеристика музики, яка на них виконується (музика до свят, спортивних ігор, обрядів, військова музика).

Основи найбільш поширеної та універсальної класифікації європейських та неєвропейських музичних інструментів закладені В. Маійоном (інструменти розрізняють за джерелом звуку та способом звуковидобуванням). На базі цієї системи Е. Хорбонстель і К. Закс розробили власну класифікацію за основними признаками – джерело звуку, спосіб звуковідтворення, конструкція. За цією класифікацією інструменти розподіляються на мембрафони, хордофони, аерофони. Але кожна з цих груп має власні, притаманні лише їй відмінності та характерні особливості.

К. Вертков та С. Левін дотримуються дещо іншої класифікації. Автори розподіляють музичні інструменти на три категорії: народні, професійні та масові. Народні інструменти – такі, які виготовляються в народі і використовуються в побуті та музично-художньому виконавстві. До складу масових інструментів дослідники відносять ті інструменти, що входять до складу оркестрів і ансамблів народних інструментів, -самодіяльних і професійних.

Професійні інструменти класифікуються як такі, що були відтворені в результаті удосконалення та видозмінення народних інструментів.

Вивченням і обробкою емпіричного матеріалу стосовно музичних інструментів, аналізом їх характерних особливостей та відмінностей народних музичних інструментів від інших музичних інструментів займалися такі вчені, як Г. Г. Дрегер, І. Мацієвський, М. Імханицький, П. Іванов, М. Давидов, М. Гордійчук, А. Гуменюк, М. Хай, П. Круль, Б. Водяний, Б. Яремко, С. Й. Грица та інші. Сучасні вчені вивчають процес передачі набутого досвіду музичної діяльності від одного покоління до іншого, досліджують етапи розвитку музичного мистецтва та музично-педагогічних ідей, виконавську та композиторську творчість, тощо. Розглядаючи народно-інструментальне колективне виконавство тільки як одну із складових музичного процесу та музичної культури, що певною мірою вплинуло на становлення оркестрового виконавства, дослідники водночас узагальнювали цінний фактичний матеріал з історії музичного життя України. У їх роботі розкриваються різні аспекти музичної культури України, аналізуються проблеми її історії, практики з позиції сучасної культурології, естетики і мистецтвознавства, піднімаються питання музичної соціології і критики, розкривається роль і значення фольклорного спадку в сучасній музичній культурі, проблеми взаємодії останнього з масовими жанрами тощо. Наукова розробка цих важливих питань дозволила проникнути в сутність окремих явищ вітчизняного оркестрового мистецтва і визначити їхній вплив на загальний процес культурного розвитку суспільства. Проте ця робота виявила і ряд суперечностей. Різноманітність та неоднозначність тлумачення сутності таких понять, як “музичний інструмент”, “народне мистецтво”, “професійне”, “самодіяльне”, “естрадний оркестр”, “фольклор”, тощо дозволяє зробити висновок, що в процесі еволюції музичної культури, на кожному етапі її розвитку, зміст поняття “народні інструменти” в музичній практиці постійно змінюється і трансформується. Таким чином, ми бачимо, що хоч народно-інструментальне оркестрове виконавство являється напрямком порівняно немолодим у музичній культурі України, та для нього характерний подальший активний розвиток: розробляється нова, актуальна для сучасного суспільства наукова проблематика, в науковий обіг вводяться численні історичні джерела, що дає можливість об’єктивно висвітлювати процеси становлення вітчизняного народно-інструментального мистецтва (зокрема – народно-інструментального колективного виконавства Західної України) та розвиток музично-педагогічної думки.

Розглядаючи дану тему, слід звернути увагу на дослідження А. Іваницького, який в контексті вивчення народно-інстументальної музики опублікував тези “Українське етноінструментознавство у другій половині ХХ ст.”, в яких автор зазначає, що до другої половини ХХ ст. у наукових дослідженнях переважав класифікаційно-описовий підхід і була практично зупинена польова і дослідницька робота по вивченню народно-інструментальної культури. В центрі уваги опинився фольклоризм. В другій половині ХХ ст. посилюється і змінюється розвиток науково-етнографічного напрямку в етноінструментознавстві. Провідним представником в цьому напрямку є І. Мацієвський. Перераховує А. Іваницький і ряд найбільших публікацій М. Хая, О. Трофимчука, Р. Гусак, Б. Яремка, С. Грица.

Послідовник А. Іваницького В. І. Пальонний, досліджуючи історію української музичної фольклористики 60-90рр. ХХ ст., велику увагу приділив вивченню розвитку народно-інструментального виконавства в українському музичному мистецтві. Новизною його роботи була систематизація та обробка матеріалів, які в подальшій роботі є придатні для створення нової вивіреної та об’єктивної історії Української музичної культури. Як відмітив В. І. Пальонний, “у другій половині ХХ ст. в українському музичному науковому житті виразно почали проступати дві антагостичні лінії – з одного боку офіційна радянська ідеологія, з іншого – повернення власне до наукової методології та методики музикознавчих досліджень” [ , ???] Даний період за здобутками, за суперечливістю двох ліній є в своєму роді унікальним. Та осмислення цього періоду відбувалося повільно та недостатньо. І це зрозуміло, адже історіографія завжди відстає від живого історичного процесу (в даному разі – від розвитку наукової думки).

Тому про період другої половини ХХ ст. у пресі знаходимо або окремі побіжні замітки, або дуже стислі, реферативного типу описи,