Таким чином, у надрах середньовіччя була нагромаджена величезна духовно-культурна енергія, яка сприяла яскра-вому спалахові людського генія в часи Відродження і Ре-формації.

ЕПОХА ВІДРОДЖЕННЯ

ТА ЇЇ ГУМАНІСТИЧНИЙ ХАРАКТЕР

Відродження, або Ренесанс, — одна з найбільш зна-менних епох в історії людської цивілізації. Термін "Кепіззапсе" (Відродження) був уведений Джорджо Базарі (151 1 — 1574) — видатним італійським живописцем, архітек-тором та істориком мистецтва XVI ст.

Хронологічно європейське Відродження як єдиний куль-турний рух розгорнулося в межах XIV — початку XVII ст. й охопило Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Англію, Далмацію, Угорщину, Польщу, Чехію, північну Хорватію. Але в цих різних країнах воно проходило асинхронно.

Передусім Відродження розпочалося в Італії і в XIV — першій половині XV ст. розвивалося тільки в цій країні, а згасати там почало вже з середини XVI ст. У Німеччині швидке піднесення ренесансного культурного руху при-падає на кінець XV — першу третину XVI ст., далі так само швидко загальмовується. У Франції Відродження охопило XVI ст., в Англії та Іспанії — кінець XV — початок XVII ст.

Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії. Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст., в ході якого відбуло-ся подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення лю-дей до щасливого життя, а також нова система національ-них літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво. Характерними ознаками куль-тури Ренесансу були такі:

1) Світський, нецерковний, характер культури Відро-дження, що було наслідком секуляризації (звільнення) сус-пільного життя загалом.

2) Відродження інтересу до античної культурної спад-щини, яка була майже повністю забута у середні віки.

3) Створення людської естетично-художньої спрямова-ності культури на противагу релігійній домінанті у куль-турі середніх віків.

4) Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спря-мованість філософських вчень Відродження.

5) Широке використання теорії "подвійної істини" для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

6) Переміщення людини як основної цінності у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.

Відродження виникло, по-перше, на грунті досягнень се-редньовічної цивілізації, зокрема, періоду пізнього серед-ньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін. У XIV—XV ст. відбувало-ся швидке піднесення економіки і культури міст, з'явили-ся нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія та ін.), розвинулося кораблебудування і море-плавство, зроблено великі географічні відкриття. На цей період припадає початок інтенсивного книгодрукування. У царині культури посилюється боротьба за звільнення філо-софської думки від догматів церкви, з'являються нові знан-ня і течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему.

Усі ці явища готували підґрунтя для прогресивного пе-ревороту, яким і стало Відродження. Проте переворот не був універсальним, він не охоплював соціально-економічні чинники і в основах феодального ладу суттєво нічого не змінював.

Другим чинником, який відіграв величезну роль у ста-новленні і розвитку культури Відродження, була античність. Звідси пішла і назва доби, її культурні діячі зуміли від-родити античну спадщину і надати їй великого практич-ного значення.

Слід згадати, що середньовіччя також зверталося до античності, особливо з XII ст., але успадкувало від неї лише окремі елементи. В нову добу, добу Ренесансу, засвоєння античності мало зовсім інший характер, її відродження стало метою і суттю нової культури. Античність сприйма-лася як найвищий авторитет, ідеал людської досконалості, в світлі якого оцінювалася сучасність. Найсильніше ан-тичність вплинула на освіту, філософію, образотворче ми-стецтво і літературу.

На перший план у ренесансному неоплатонізмі висту-пає його гуманістичний зміст.

Поняття "гуманізм" (лат. humanism — людяний, людсь-кий) у філософській літературі вживається у двох значен-нях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціаль-ного стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти.

Античність позначилася на формуванні провідної ідей-ної течії доби Відродження — ренесансного гуманізму. Його журливість (печаль) можна визначити як прояв пристрас-ного інтересу до земного життя.

Між гуманізмом і неоплатонізмом Ренесансу існувала не тільки єдність, а й тотожність. Зачинателем гуманістично-го руху вважається італійський громадський діяч і демок-рат Колюччо Салютаті (1331—1404).

Одну з основних ідей нового гуманістичного світогляду розвинув італійський філософ Мірандола (1463—1494), за-значаючи у творі "Промова на гідність людини", що лю-дина сама творить свою долю, вона здатна до безмежного вдосконалення своєї природи.

Велику роль в утвердженні гуманістичних ідей в Європі відіграла Платонівська Академія у Флоренції (1459—1521), яку очолював неоплатонік і світський філософ Марсіліо Фічіно (1433-1499).

Значними досягненнями характеризується художня культура епохи Відродження. Саме в цей період у скарб-ниці світової літератури з'явилися твори таких митців слова, як Дайте Аліг'єрі, Франческо Петрарки, Джованні Боккаччо, Франсуа Рабле, Мігеля де Сервантеса, Карпіо Лопе де Веги, Вільяма Шекспіра та ін.

ЕПОХА ПРОСВІТНИЦТВА

Становлення науки, поступове все більш щільне входження її в суспільне життя лише завершувало собою формування раціоналізму як відмітної риси і способу думки, і способу життя людини Нового часу.

В цих умовах поглибились розмежування між