Успіхи в економічному розвитку стали основою для зростання майнової нерівності й соціальної диференціації.

Основи родоплемінної структури у скіфському суспільстві під-ривалися зростанням приватної власності, майновою нерівністю, розвитком рабства. У руках імущих опинялися кращі ділянки землі, пасовища, величезні стада худоби, табуни коней, раби. Ще Геродот повідомляв про скіфських багачів, які вважалися "найблагороднішими, що користувалися найбільшим майном", і про скіфську бідноту, яка належала до "найнижчого походження".

Внаслідок цього з загальної маси вільних землеробів і скотарів виділилася пануюча верхівка, до якої належали царська сім'я, вій-ськова аристократія, дружинники, родоплемінна знать, що злива-лася з оточенням правителя, багаті торговці. Саме у неї зосереджу-вались основні багатства, джерела яких були різноманітними. Так, важливим засобом збагачення пануючої верхівки залишались, як і раніше, грабіжницькі воєнні походи. З часом усе більшого значення набувала експлуатація вільних общинників, данників і рабів. Істо-тний прибуток приносила й торгівля, особливо хлібом, з грецькими містами Північного Причорномор'я.

У скіфів було, за даними Геродота, багато жерців, котрі являли собою відособлену соціальну групу, окремі категорії якої займали досить високе становище.

Найбільш численну верству скіфського суспільства складали вільні общинники. Вони відбували військову службу, платили да-нину, виконували різні повинності. У важкому становищі були скіфи-орачі, які опинились у данницькій залежності від степових кочівників.

У Скіфському царстві з центром у Криму основну масу місь-кого населення тановили вільні ремісники і торговці.

Нижню сходинку соціальної градації скіфського суспільства займали раби. Головне джерело рабства у скіфів — військовий полон, підкорення сусідніх народів. Але у виробництві рабство не відігравало вирішальної ролі, хоча кількість рабів у скіфів була досить значною. Як правило, вони використовувалися у домашньо-му господарстві, для охорони худоби та ін. Часто вони виступали як товар у торгівлі з грецькими містами.

Наочне уявлення про соціальне розшарування і класову струк-туру суспільства скіфів дають розкопки поховань, особливо гранді-озних курганів скіфської знаті, що відомі в літературі під назвою "царські". У таких курганах археологи виявили кераміку, багату зброю та ін. Різкий контраст з "царськими" курганами складають поховання простих скіфів під невисокими земляними насипами із скромним набором речей або взагалі без інвентаря.

Скіфське царство може бути віднесено до держав рабовласни-цького типу. За формою правління це була одна з різновидів рабовласницької монархії.

Главою Скіфської держави був цар. Влада його передавалася у спадщину. Тоді вже склалось уявлення про божественне походження царської влади. У ряді випадків правитель сам виконував обов'язки жерця. Цар також здійснював судові функції.

Також античні міста-держави на півдні Праукраїни також прираховуються до праоснови українського народу. Численні осілі та кочові племена, що населяли Північне При-чорномор'я, вступаючи у торгові, воєнно-політичні відносини з ан-тичними державами Середземномор'я, тією чи іншою мірою зазнали впливу античної рабовласницької цивілізації. Причому найважливі-шу роль у цих відносинах відіграли грецька колонізація причорно-морських земель і утворення тут грецьких міст-колоній. Переселенці з Стародавньої Греції стали південними сусідами скіфів та сарматів. Вони вступали у взаємовідносини як з грізними степовиками, так і з землеробами українського Полісся та Лісостепу.

Колонізація приносила значні прибутки. Через грецькі міста-колонії у метрополію надходили хліб, сировина, раби, забезпечу-вався збут продукції власного ремесла. Слід зазначити, що ці міс-та-держави стали необхідною складовою частиною всього історич-ного процесу в Північному Причорномор'ї. Вони мали великий вплив на скіфські та інші племена, встановлювали з ними тісні економічні зв'язки. Крім того, існування таких міст на Північному березі Чорного моря було могутнім стимулом для прискорення процесу соціально-економічного розвитку племен, що їх оточували.

Перше поселення грецьких колоністів з'явилося ще у VII ст. до н.е. на невеликому острові Березань біля гирла Дніпро-Бузького лиману.

У VI ст. до н.е. вже було засновано ряд міст: на березі Бузького лиману — Ольвія, у східному Криму — Феодосія, Пантікапей (на місці сучасної Керчі). Пізніше (в останній чверті 1 ст. до н.е.) виникають Херсонес (поблизу Севастополя), Тіра (м. Бєлгород-Дністровський) та багато інших.

Свого розквіту грецькі міста-держави досягають у V—IV ст. до н.е., після чого починається їх занепад. Він був зумовлений рядом факторів: появою у Причорномор'ї нових великих племінних об'єд-нань, пересуванням кочових племен, загостренням внутрішніх кла-сових суперечностей у містах-колоніях та ін. Залежність від Римсь-кої імперії, що розпочалася з І ст. до н.е., не могла істотно змінити це становище, оскільки римляни розглядали ці міста лише як джерело одержання продуктів і рабів, як передаточні пункти у торгових і дипломатичних зносинах з "варварським світом", а тому процес романізації незначною мірою зачепив грецьке населення античних міст-держав Північного Причорномор'я. У III ст. н.е. міста-колонії на території Північного Причорно-мор'я вступають у період загального економічного та соціально-по-літичного розкладу, що призвів через сто з лишнім років до їх остаточної загибелі. Найсильнішого удару міста зазнали від навали готських і гуннських племен. У IV ст. припиняє своє існування як місто-держава Ольвія. Херсонес, хоч і вцілів, але потрапив під владу Візантійської імперії. Відомий як місто Корсунь, він був знищений золотоординськими завойовниками в середині XV ст. Така ж участь спіткала Пантікапей і Феодосію.

Грецькі міста-колонії Північного Причорномор'я були рабов-ласницькими полісами, які за своєю суттю мало чим відрізнялися віл метрополії.

Важливе місце в економічному житті Ольвії, Херсонесу та інших міст займало землеробство і скотарство. Наприклад, Ольвія мала свою сільськогосподарську територію — хору, на якій її меш-канці могли вирощувати хліб