Реферат

на тему:

“Культурний процес

за радянської влади”

План

1. Суспільно-політичні умови розвитку української культури.

2. Розвиток літератури, освіти та науки.

3. Новаторське сценічне мистецтво.

4. Оновлення образотворчого мистецтва.

5. Утвердження тотального партійного диктату над культурою. Українське "роз-стріляне відродження".

6. Українська культура в період правління Хрущова

7. Епохи шестидесятників

1. Українська революція 1917 р., утворення Централь-ної Ради, проголошення Української Народної Республі-ки, боротьба за збереження української державності в 1917—1920 рр. привели до неабиякої активізації духовних сил українського суспільства.

Російська революційна соціал-демократія впродовж 1917—1920 р., здійснюючи суспільно-політичні перетворен-ня, виявила себе спадкоємницею імперського мислення, внаслідок чого Україна здобула статус, фактично рівно-значний культурній автономії в "єдиному і неподільному" просторі Радянської Федерації. Війна і революція не стали для України часом об'єднання українського народу, він залишився роз'єднаним у межах двох держав.

Проте навіть за таких умов 20-ті роки стають часом небаченого розвитку, відкриттів і сподівань в українській культурі. Цей багатогранний спалах творчої енергії став можливим завдяки тому, що зайнята, насамперед, збере-женням політичної гегемонії комуністична партія ще не під-порядкувала собі культурну діяльність. Поширення ж украї-номовної освіти створило українській культурі таке широке підґрунтя, якого вона давно не мала на Східній Україні. Вперше українська культура могла розраховувати на підтримку з боку держави, особливо коли в 1923 р. біль-шовики взяли курс на українізацію з метою розширення свого впливу серед місцевого населення.

Хоч для культури стала відчутною втратою еміграція великої частини старої інтелігенції, проте поява великої плеяди нових талантів з лихвою компенсувало її. Деякі з цих молодих митців були аполітичними й вірили в ідею "мистецтва задля мистецтва". Інші належали до палких революціонерів, пов'язаних із боротьбистами та українсь-кими комуністами. Коли не збулися їхні сподівання неза-лежної державності, то багато хто з них став вбачати в розвитку культури альтернативний засіб вираження націо-нальної самобутності свого народу.

Революція також сповнила культурну діяльність відчут-тям новизни, свідомістю звільнення від старого світу та його обмежень. Поставали складні невідступні питання про те, в якому напрямі слід розвиватись українській культурі, на які взірці їй належить орієнтуватись і якою бути взагалі. Це був час пошуків і сподівань. Натхнені відчуттям влас-ної місії та зростаючою аудиторією, письменники, худож-ники й учені з захопленням поринули у створення нового культурного всесвіту.

Ніде так не виявлялися ці свіжі настрої, як у літе-ратурі. Марксистські письменники пропагували думку, згідно з якою для здійснення своїх завдань революція, крім суспільно-політичної сфери, повинна сягнути і в область культури. Тобто буржуазне мистецтво і мислення минуло-го необхідно замінити новим, пролетарським, мистецтвом.

Спроба створити пролетарську культуру в Росії призве-ла до виникнення літературної організації "Пролеткульту", що спиралася на дві корінні засади: по-перше, пролетарсь-ку культуру можна створити, відкинувши традиції й зраз-ки минулого; по-друге, у творенні цієї культури повинні брати участь народні маси. Ототожнений із культурою ро-сійського міста, "Пролеткульт" не мав великого впливу серед українців. Однак його ідеї зробили свою справу в процесі виникнення в Україні так званих масових літера-турних організацій.

У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася перша з масових літературних організацій — "Плуг". Заявивши, що для мас треба створювати таку літе-ратуру, яку вони хочуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незабаром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Один із діячів органі-зації так висловив ставлення до мистецтва: "Завдання на-шого часу в царині мистецтва полягає в тому, щоб призем-лити мистецтво, зняти його з п'єдесталу на землю, зроби-ти його потрібним і зрозумілим для всіх". Через рік Василь Еллан-Блакитний організував літературну групу "Гарт", що також прагнула працювати для створення пролетарської культури на Україні. У групу входили Костянтин Гордієн-ко, Олександр Довженко, Олесь Досвітній, Михайло Йогансен, Олександр Копиленко, Іван Микитенко, Валер'ян Поліщук, Володимир Сосюра, Іван Сенченко, Павло Ти-чина, Микола Хвильовий та ін.

Поряд із цими марксистськими організаціями виника-ли також невеликі групи ідеологічно нейтральних або "непролетарських" письменників та художників.

У період українізації особливо виділяється київська літе-ратурна група "неокласиків", яку очолював Микола Зеров. До її складу входили Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен), Максим Рильський. Блис-куче освічені люди, вони володіли багатьма іноземними мо-вами, створювали численні переклади світової класики, ак-тивно протистояли "Пролеткульту". "Неокласики" орієнтувалися на поєднання національних традицій і дос-віду світової та європейської літератури.

Естетичні погляди "неокласиків" поділяв М.Хвильовий, який виступав проти хуторянства й "масовізму" у літера-турі. Його публіцистика ("Камо грядеші?", "Думки проти течії") відіграли значну роль у розвитку українського літе-ратурного процесу. Стаття "Україна чи Малоросія?" 1926 р. була вилучена з літературного обігу, її опубліковано лише 1990р.

У 1925 р. після розпаду "Гарту" частина його членів (серед них Микола Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утвори-ли елітарну літературну організацію "Вапліте" ("Вільна академія пролетарської літератури") на чолі з Миколою Хвильовим.

Противниками "Вапліте" були не лише Пилипенко та інші прихильники "Плуга". З критикою "буржуазно-націоналістичної ідеології" виступило тодішнє комуністич-не керівництво України. Навіть Сталін вказав на небезпе-ку поглядів М.Хвильового. Для боротьби з поширенням націоналістичних ідей у літературі у 1927 р. було створено прорадянську організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і посилено контроль комуніс-тичної партії за літературною діяльністю.

У розпал цих подій з'являються літературні твори ви-сокого гатунку — П.Тичини га М.Рильського. Одразу ж після виходу в 1918 р. збірки "Сонячні кларнети" П.Тичина здобув широке визнання. Продемонстроване ним у та-ких наступних збірках, як "Замість сонетів і октав", "Вітер з України", мистецьке володіння словом не лишало