позитивістській естетиці французького філософа, історика, мистецтвознавця Іпполіта Тена (1828—1893), який ввів до естетики принцип "природного детермінізму". Сама ж теорія натуралізму була розроблена видатним французь-ким письменником Емілем Золя (1840—1902) у працях "Експериментальний роман", "Романісти-натуралісти" та ін. Золя зробив талановиту спробу застосувати принципи цієї теорії у своїй літературній творчості.
Всередині 70-х років навколо нього склалася ціла натуралістична школа — Гіде Мопассан (1850—1893), Едмон Гонкур (1822—1896), Альфонс Доде (1840—1897), яка проіснувала до кінця 80-х років. У 90-ті роки натуралізм втрачає теоретичну чіткість і зберігається як загальна назва різних, проте єдиних за походженням культурних явищ.
Натуралісти ставили перед собою завдання вивчати людину і суспільство подібно до природознавця. Предметом спостереження проголошувалася "вся людина", про яку натуралісти мали намір розповісти "всю правду". Художній твір розглядався як "людський документ", а основним естетичним критерієм вважалася повнота здійсненого в творі пізнавального акту. Переваж-ний інтерес до побуту, до фізіологічних засад психіки, не-довіра до будь-якого роду ідей, як наслідок, вели до обме-ження можливостей натуралістичної літератури. Одночасно вторгнення на книжкові сторінки життєвої правди зумо-вило глибокий художній вплив кращих творів натуралізму. Проте натуралізм містив у собі суттєві естетичні супереч-ності, мав свої вразливі місця.
Використана література:
Зарубіжна та українська культура. – К., 2000.
Історія культури. – Харків, 1999.